Розділ «Катастрофа»

Перед заходом сонця Горюнов і Ордин піднялися на урвище подивитися, що робиться ззовні улоговини, стіни якої обмежували їхній кругозір протягом усього літа. Вкритий суцільно снігами — неначе літа й не було — південний схил Землі Санникова спускався полого до моря, усе ще скутого льодами кілометрів на п’ять від підніжжя. Але далі видно було широкий, до південного обрію простір відкритої води, по якій плавали крижини й цілі льодові поля. Для переїзду в байдарі це море було занадто широким; байдара не могла вмістити всіх людей, вантаж і собак. Доводилося або чекати, поки осінні морози скують море й звузять відкриту воду, або йти на схід, сподіваючись, що там льоди тягнуться далі на південь, а з іншого боку тримаються поруч із островом Котельним і дадуть можливість здійснити переправу у два заходи.

— Ми тепер схожі на тих, хто зазнав корабельної аварії на острові, — сказав Ордин: — ззаду вода, спереду вода, а посередині вогонь і біда; здається, так мовиться в казці.

— Ну, поки що вогню немає, але води й біди досить, — відповів Горюнов. — Огляньтесь назад.

Земля Санникова справді мала вигляд величезного озера. У бінокль можна було розгледіти фонтани гейзерів, які били в кількох місцях середньої частини улоговини. Напередодні ще о цій порі перед очима лежали вкриті зимовим саваном поля й ліси; тепер замість снігу стояла вода, а теплий вітер, який дув із півночі, свідчив, що грілка землі відновилася.

— Краща частина землі все-таки загинула, — сказав Ордин. — І все населення її, двоноге й чотириноге, скупчилося в північній частині, половина якої безплідна.

— Так, їм буде там тісно, особливо людям, — додав Горюнов. — Онкілони, напевно, почнуть тепер війну з дикунами до повного їх винищення, щоб не мати таких близьких і небезпечних сусідів.

— І наші громи й блискавки дуже знадобилися б їм тепер. Вони пошкодують, що надали змогу нам втекти.

— Але ж у Горохова лишилася ще рушниця.

— От що: тепер я згадав, що ми забули в землянці нашу запасну рушницю, яку хотіли залишити Амнундакові при розлученні. Горохов може її піднести вождю як подарунок, щоб задобрити онкілонів.

Коли сонце, спустившись до обрію, сховалося, криваво-червоне, у смузі туману, що навис удалині над морем, спостерігачі повернулися на майданчик і довго ще сиділи біля багаття. Усім було сумно: вони полюбили Землю Санникова й проводили тепер останній вечір у її межах. Мимоволі пригадувався той вечір, коли вони вперше побачили цю таємничу землю з висоти окраїнних гір, чули звуки, що лунали знизу, гадали про те, що вони мають побачити. Бачили вони набагато більше, ніж чекали, відкрили багато чудового, побачили цілий своєрідний маленький світ вимерлих тварин і первісних людей, замкнених у цій дивній теплій улоговині серед полярних льодів. Результати експедиції були величезними, усі учасники цілі й здорові, але замість радості й задоволення вони відчували тривогу, яка пояснювалася хіба що подіями останніх днів, які загрожували цій чудовій землі та її населенню передчасною загибеллю.

Ніч була досить тепла — і, шкодуючи дров, не лишили на ніч багаття, почуваючись у безпеці на цьому величезному уступі, куди не могли видертися непомітно ні хижаки, ні вампу, ні онкілони, відрізані великою площиною води. Ще вдень одні нарти було повністю укладено, покрито шкурами й зав’язано; вони містили всі результати експедиції: колекції природно-історичні й етнографічні, фотографії, щоденники; вона була неважкою, але об’ємистою й стояла осторонь від інших, недалеко від краю уступу. Поруч із нею ліг Костяков, щоб зберегти від замахів собак свіже м’ясо, розкладене на них на ніч. Інші двоє нарт, завантажених тільки частково, стояли ближче до собак, упоперек майданчика, і коло них у своїх спальних мішках уляглася решта.

Горюнов прокинувся вже за північ від легкого поштовху в бік. Йому здалося, що його будять, — він розплющив очі, побачив, що нікого немає, і хотів знову задрімати, коли його вухо вловило неначе віддалений грім.

«Ну, дощ для нас тепер зовсім не до речі, намет на голому камені не закріпиш!» — подумав він, підняв голову й роздивився. Небо було чисте, місяць піднявся високо й освітлював усю улоговину. Він опустив голову й тепер ясно почув глухий гул під собою.

«Невже підземна катастрофа ще не скінчилася? — подумав він. — Удень усе було тихо, здавалося, що землетрус скінчився осіданням дна улоговини й проривом води. Чи це була тільки прелюдія?»

Різкий удар підкинув Горюнова на ложі й перервав його думки.

— Знову трясе! — пролунав сонний голос Ордина.

Горюнов присів на мішку й почав дивитися на озеро, вигляд якого дуже змінився: вода, стривожена підземним ударом, здійнялася хвилями, які розбігалися колами, пінячись і перекочуючись; схили хвиль, повернуті до місяця, блискали довгими дугами, наче блискуча текуча ртуть. Лунав шум прибою вздовж урвищ і сплески брил, які падали зверху.

Ще кілька сильних ударів сталися один за одним. І раптом Горюнов почув різкий тріск, який, неначе постріл, пролунав поруч із ним, і побачив, кам’яніючи від жаху, не будучи в змозі поворухнути навіть пальцем, як за кілька кроків від нього розкрилася чорна щілина й частина майданчика уступу, на якій лежав Костяков коло нарт, трохи нахилилася, потім швидко повернулася крутіше і впала вниз. Відчайдушний крик змішався зі сплеском води, гуркотом брил, які ламалися одна об одну; стовп пилу здійнявся в повітря. Усе це тривало кілька секунд. Ще деякий час було чути плескіт хвиль, здійнятих падінням величезної маси, який поступово замирав.

Горюнов насилу, тремтячи всім тілом, виліз із мішка. Голос відмовлявся йому слугувати — тільки нерозбірливі звуки вилітали з горла. За два кроки від нього чорніла свіжа ламана лінія урвища, і на місці східної частини майданчика зяяла чорна безодня. Він підповз до краю й глянув униз — серед води, що ще хвилювалася, чорніла маса брил обвалу; на заметі зі сходами зяяв широкий пролом, очевидно вибитий однією з брил, котра відскочила вбік.