Розділ «Становище ускладнюється»

Раптом ззовні пролунав знайомий усім протяжний крик онкілонів, повторений кілька разів, а потім загуркотів військовий барабан. Стривожені мандрівники вибігли з землянки і побачили, що онкілони зібралися коло оселі Амнундака разом із дружинами й дітьми. Сутінки й туман, який згущався, заважали бачити, що вони роблять, а зловісний гул барабана — щось чути. Вони пішли було туди, але натрапили на Аннуїр, яка бігла до них і, задихаючись, вимовила:

— Не ходіть туди, повернімось у нашу оселю, поки жінок немає. Вона побігла вперед, мандрівники за нею. Коли вони ввійшли в землянку, Аннуїр розповіла, що воїни, послані на розшуки мандрівників, побачили, що священне озеро зникло, і побачили також сліди білих людей на плитах обсохлого дна. Відбитки ніг на м’якому мулі, що вкривав плити, не могли випасти з-під уваги досвідчених слідопитів. Вони поспішили назад і сказали Амнундакові, що білі чаклуни були коло священного озера й висушили його. Із цього приводу й був крик, а барабан передає цю страшну звістку по стійбищах.

— Дарма ви ходили туди без онкілонів! — докірливо сказав зляканий Горохов, — тепер вони не повірять, що не ви висушили озеро.

— Що ж вони думають робити? — запитав Ордин.

— Вони самі не знають, що зробити; вони злякані. Воїни бачили також, що вся земля луснула, — відповіла Аннуїр. — Вождь уже послав за шаманом і наказав пригнати жертовного оленя.

— Значить, буде нічне моління й запитування духів! — сказав Горюнов. — І яке буде навіювання, що одержить шаман від духів, невідомо. Можливо, він скаже, що нас усіх треба принести в жертву духам, щоб умилостивити їх?

— Онкілони не приносять у жертву людей, — заявив Горохов. — Цього нам боятися нічого. Я гадаю, шаман скаже, що маємо йти якнайшвидше звідси.

— Ну, це ще не біда! Піти можна, хоч ще не час іти крізь льоди, море скресає все ширше, — сказав Горюнов.

— Так, не час, і нікуди нам іти не треба, — додав Горохов. — Я з ними поговорю, може, справа влаштується якось.

Він вийшов із землянки. Аннуїр, трохи почекавши, шмигнула слідом за ним, бо Ордин шепнув їй щось на вухо.

Користуючись відсутністю Горохова й жінок, Горюнов передав Ордину зміст денної розмови стосовно Микити, а Ордин розповів, що він справді посварив Аннуїр за те, що вона занадто гаряче встала на бік чужоземців і посварилася з рештою жінок. Він дав їй зрозуміти, що в інтересах цих чужоземців, щоб вона не сварилася зі своїм племенем, тому що від неї будуть усе приховувати; а між тим внаслідок ворожого ставлення онкілонів, яке виявилося, необхідно мати вірну людину з їхнього оточення, що могла б дізнатися своєчасно про їхні наміри й плани.

Але плакала Аннуїр не через цю догану, справедливість якої вона прекрасно зрозуміла, а через втечу чужоземців, що мала відбутися в найближчому майбутньому. Вона все ще вагалася, як їй бути в цьому разі: племінний зв’язок був ще сильним, а думка про чужу країну страшною.

— Тепер вона добре обдумає це питання, — закінчив він, — звикнеться з думкою й піде з нами. Вона мене дуже кохає, і я її теж, і розлучитися з нею мені було б дуже тяжко.

— А Горохов, так і стережися, сам залишиться тут! — додав Горюнов. — Йому це сите й спокійне життя дуже подобається.

— Ну, якщо події розвиватимуться далі так, як я передбачаю, то про спокійне життя на цій землі говорити не доводиться, — сказав Ордин.

— Що ж ви передбачаєте?

— Знаєте, де ми були з Аннуїр? Ми дійшли до наступної галявини, де знаходиться одне з озер, яке пузириться з періодом у півгодини. Ми просиділи коло нього понад годину й не бачили жодного разу підняття бульки й виходу пари.

— От воно що!

— Зіставляючи це зі зникненням священного озера й з численними тріщинами в ґрунті, легко зробити висновок, що землетрус дуже порушив підземний режим цієї улоговини. І мені стає моторошно…