Розділ «У путь-дорогу»

Через місяць Горюнов, одержавши гроші й документи, виїхав на схід, забравши з собою інструменти та інше спорядження, у тому числі троє чудових нарт та одну велику байдару, що розбиралася на частини, які за півгодини легко було з’єднати одну з одною цілком герметично. У ній могли вміститися чотири особи, троє нарт із вантажем і десять собак, що дозволяло членам експедиції здійснити переїзд через море за два заходи.

Від Іркутська вже відкрився санний шлях на конях через Качуг униз по Лені — довгий і нудний, по занесеному снігом нескінченному коридору замерзлої річки, поміж її високими, часто скелястими берегами, аж до Якутська, жалюгідної столиці суворого краю адміністративного заслання. Далі дорога пролягала через пониззя річки Алдана й дикими ущелинами похмурого Верхоянського хребта, потім пагорбами й рівнинами просторого басейну річки Яни до її гирла, де притулилося на краю світу занесене снігом аж до дахів село Козаче. Уже від Якутська дня майже не було, а за хребтом почалася полярна зимова ніч: тільки зірки, місяць і сполохи — північні сяйва — освітлювали шлях, якщо не було хуртовини.

Наприкінці лютого Горюнов із вантажем прибув до Козачого, де його товариші підготували все для експедиції — тридцять собак, запас в’яленої риби (юколи) для них, припас для людей, полярний одяг, лижі. Два досвідчені промисловці — якут Микита Горохов, брат зниклого безвісти супутника барона Толля, і казак Капітон Абрамович Нікіфоров, погодилися взяти участь в експедиції. Обидва не раз побували на Новосибірських островах, останнього разу з експедицією, що шукала сліди Толля й об’їздила всі береги. В існуванні землі Санникова обидва були переконані й стверджували, що бачили її ясними днями з висот Котельного острова. Ця таємнича земля вабила їх не менше, ніж наших трьох товаришів, і вони були раді, що на їх долю випало щастя першими відвідати її.

Село Козаче стоїть на пласкому пагорбі правого берега річки Яни, вище від початку її дельти, під 71° північної широти й коло північної межі лісу. Декілька хат казаків і купецьких будинків, кілька юрт якутів і невелика церква безладно розкидані на пагорбі й майже по самі дахи занесені снігом. Тільки димки, що в’ються з труб хатинок, та снопи іскор, які вилітають із юрт, де топляться чували (каміни), й обліплена снігом дзвіниця виказують взимку житло людини, немаловажне для всієї півночі Приянського краю, незважаючи на свої малі розміри. На північ, схід і захід простирається безкрая рівна тундра, взимку — біла рівнина, вкрита застругами, тобто пласкими твердими заметами, створеними й ущільненими лютими хуртовинами, що гуляють на просторі. На півдні чорніє смуга чахлого, рідкого лісу, а на обрії ясними днями видно округлені висоти хребта Кулар, які ніби відрізають янське гирло від решти світу.

За два тижні було завершено всі приготування. І в середині березня, коли день уже тривав годин одинадцять, експедиція рушила в путь. Мандрівників із їхніми трьома нартами супроводжували ще п’ять нарт із каюрами (вожаками), які везли запас корму для собак, провізії та всякого спорядження для людей, призначеного для складу на островах і для харчування всіх дорогою туди.

Дорога йшла на північний схід, по одному з рукавів янської дельти, повз кинуте поселення Устьянськ, залишене людьми через часті повені. Тепер це селище зникло безслідно. Через два дні, завдяки рівній дорозі, дійшли до гирла. Низинна рівнина непомітно переходила в поверхню моря, таку ж білу й рівну. Але поблизу й удалині над нею пласкими пагорбами постали острови, а праворуч — миси берега материка, що висувався далеко на північ. У цьому напрямку простували, перетинаючи бухти й намагаючись хоча б через день ночувати коло берега, щоб мати паливо з плавнику — дерев, принесених Яною з півдня й викинутих морем.

Так минули острів Ярок, мис Маніко із самотньою юртою, широку Селяхську затоку, мис Туруктак, Ваньчин мис, мис Даричан. Звідси до мису Чуркіна йшли вздовж берега, потім перетнули Абеляхську затоку й зупинилися в Гороховому стані, на південному боці довгого мису Святий Ніс, яким кінчається материк.

На весь цей шлях, близько двохсот кілометрів від гирла, пішло чотири дні, бо їхали не поспішаючи, щоб не стомити відразу собак. Тороси (тобто брили льоду, поставлені сторчма або нагромаджені купами при натиску льодових полів одне на одне, які є головною трудністю під час їзди морем) у цій мілкій величезній затоці, що вдавалася поміж дельтою річки Лени й виступом Святого Носа, були невеликі й недовгі, тож їх можна було об’їжджати. Погода стояла похмура, але тиха.

Горохів стан являв собою дві куховарні, тобто хатинки, збудовані з плавнику, звичайно, без вікон і без печей, але з чувалом — великим незграбним каміном, який гріє тільки поки топиться. У них час від часу жили промисловці, котрі добували тюленів або моржів навесні чи восени або полювали на диких оленів і білих ведмедів.

У день приїзду на стан небо надвечір прояснилось, і всі троє мандрівників поспішили піднятися на пласкі висоти Святого Носа, які закривали краєвид відкритого моря й становили, собою в берегових висотах чорні скелі базальту, що колись вилився в цій місцевості вогненним потоком із земних надр. Видираючись із брили на брилу, дісталися до пласкої поверхні мису. Попереду білосніжною рівниною відкрилося застигле море, на якому то тут, то там тягнулись нерівні вали торосів, сильно занесені снігом.

За цією рівниною на обрії, просто на півночі, ледь виднівся Великий Ляховський острів — плаский горб із чотирма вершинами; подекуди чорні плями на білому тлі виказували скелі й урвища. Це найближчий із Новосибірських островів, знаменитий численними мамонтовими бивнями, за якими і їздять промисловці. До нього по прямій лінії було кілометрів шістдесят-сімдесят. Дорога наших дослідників лежала повз нього.

Сонце сіло. Із льодової рівнини потягло холодним вітерцем, і спостерігачі поспішили спуститися засвітла до стану, де в куховарні вже палав камін, клекотів підвішений до вогню чайник та котел із вечерею. На дорожньому ящику, що заміняв стіл, були розставлені тарілки; менші ящики були сидінням. Горохов і Нікіфоров, сидячи біля каміна з люльками в зубах, із нетерпінням чекали на повернення товаришів, щоб розпочати вечерю. Вони встигли вже все прибрати, розпрягти собак, розстелити спальні мішки. Із сусідньої куховарні лунав гомін і сміх — там розташувалися каюри п’яти нарт, які супроводжували експедицію до островів.

Наступного ранку зі сходом сонця караван із восьми нарт, запряжених вісьмома-десятьма собаками, залишив материк і, обігнувши скелі краю Святого Носа, потягся через море на північ. По рівних ділянках, хоч і поборознених застругами, собаки тягли швидко, тож люди на лижах ледве встигали за ними. Але там, де дорогу заступала гряда торосів, рух дуже уповільнювався, бо, вибравши більш низьке місце для проходу нарт, доводилося кожну з них перетягувати окремо, причому люди допомагали собакам, одні підштовхуючи нарти ззаду, інші направляючи їх збоку й підтримуючи за допомогою лижних палок. Якщо серед брил торосів не було зручного проїзду, людям доводилось працювати сокирами, які всі мали за поясом. Під ударами сокир лід, охолоджений зимовими морозами до 30–40 градусів нижче нуля, розлітався на скалки зі дзвоном, наче скло. Під час цієї роботи собаки всіх нарт, скориставшись зупинкою, як за наказом, лягали відпочивати на сніг, добре знаючи, що цюкання сокир обіцяє їм чверть години особливо важкої тяги.

Так просувалися вперед то швидше, то повільніше — із середньою швидкістю близько семи кілометрів за годину — і до полудня пройшли половину відстані до острова. Не розпрягаючи собак, зробили привал для сніданку, що складався з холодного м’яса, сухарів та гарячого чаю. Заради його приготування вогню, зрештою, не розпалювали. Горюнов привіз із столиці термоси, щоб під час денних зупинок на гаяти часу на розкладання вогню й кип’ятіння води. Ці чудові посудини кожного разу під час їх застосування, викликали захоплення в каюрів, які пили чай, гарячий без вогню, з особливим задоволенням, наче священний напій. Вони нізащо не хотіли повірити, що справа обходиться без чаклунства, коли під час морозу в 30 градусів із холодної на дотик посудини виливався чай, який обпікав губи. У день виїзду з Козачого, коли вперше зробили обідній привал і каюри зібралися розкладати багаття, Горюнов пожартував із них, заявивши, що скип’ятить чай у снігу швидше, ніж вони на вогні. Коли вони повісили свій чайник на вогонь, він дістав термоси, зарив їх наполовину в сніг і через п’ять хвилин став наливати гарячий чай здивованим якутам. Горохов і Нікіфоров, котрим відкрили секрет, заходилися сміхом від інсценування цього жарту, слухаючи вигуки й спостерігаючи за обличчями каюрів.

Після сніданку рушили далі таким же чином. Острів уже виріс у велику масу, що закривала північний горизонт і полого піднімалася над білою рівниною; видно було окремі темні скелі серед снігового покрову й темні плями в береговому низькому урвиську. На заході сонця, подолавши останній торос, поїхали чимдуж — собаки добре знали, що на землі буде відпочинок і корм, і, побачивши куховарню, що чорніла коло підніжжя урвища, завили на вісімдесят голосів й кинулися бігти, немов скажені.

Але біля берега їм довелося вгамувати свій запал, тому що осінні бурі на початку мореставу нагромадили цілий вал крижин, через який нарти перетягували знову по одній, перш ніж дісталися до так званого Малого Зимовища — хатинки, збудованої, ще відомим промисловцем Савинковим, супутником і провідником Геденштрома, який уперше описав острови на початку XIX століття. Але столітня хатинка мало постраждала в цьому холодному кліматі. Просякнуті морською сіллю стовбури плавника тільки почорніли й подекуди вкрилися лишаями, а всередині були свіжі. Чимало промисловців знаходили притулок у цій куховарні на шляху до острова чи назад, і всі турбувалися про справність її дверей, що висіли на шкіряних петлях, і даху, на який треба було час від часу підсипати землю. Поблизу хатинки була навіть наготовлена купа плавнику для палива, що було дуже доречно — не треба було розшукувати його вздовж берега, викопуючи з-під снігу.

Невдовзі запалало багаття на майданчику коло зимовища, й червоні відблиски освітили високу льодову стіну, що далеко простиралася в обидва боки.