Розділ «Мадонна-49»

Коли Оскар змусив невеличкого дзвіночка, пришитого в нього на лівому рукаві, подати голос, натовп розступився, один із поліцейських, що професійно оцінив мій зріст, козирнув згори вниз, спитав, що я бажаю, і, помахуючи кийком, провів мене до святкових підвальних зал. Там кипіла плоть, хоч до вживання готова ще й не була.

Ви тільки не думайте, що свято художників — це таке свято, коли святкують художники. Більшість студентів Академії стояли з поважними, напруженими, хоч і розфарбованими, обличчями за своєрідними, що-правда, трохи хисткуватими шинквасами й, продаючи пиво, шампанське, ковбаски й неподоливану в чарки горілку, намагалися в такий спосіб трохи призаробити. Саме свято художників оплачували громадяни міста, які один раз на рік сіють грішми й мріють жити й святкувати так, як художники.

Десь годинку я никав на сходах, по кутках та під столами, полохаючи парочок, що саме збиралися дістати хоч якусь вигоду з цього шарварку, поки познайомився з двома китаянками; в їхніх жилах текла, мабуть, грецька кров, бо вони віддавалися коханню, оспіваному ще багато сторіч тому на острові Лесбос. Хоч обидві, докладаючи всіх зусиль і пальців, завзято втішали одна одну, у мене ні в грудях, ні десь інде ніщо не стріпонулось — я бачив перед собою просто досить кумедне видовище. Потім вони випили зі мною надто теплого шампанського і, з мого дозволу, помацали, чи твердий у мене отой гострий вершечок горба; дівчата були, певно, щасливі, і це ще раз підтвердило мою тезу: горб приносить жінкам щастя.

Та що довше я спілкувався з тими дівчатами, то сумніше мені ставало. Не давали спокою думки, викликала тривогу політика, шампанським я малював на столі заблоковане місто Берлін, наводив пензликом «повітряний міст»; дивлячись на двох своїх китаянок, що ніяк не могли поєднатись, я засумнівався в тому, чи возз'єднається Німеччина, й узявся за те, чого не робив зроду: ставши Йориком, Оскар почав шукати сенс життя.

Коли моїм дамам не спало на думку більш нічого такого, на що варто було б подивитись, і вони вдарилися в сльози, які лишали на їхніх наквацьованих китайських личках зрадницькі сліди, я підвівся — зі своїми буфами, шліцами, теленьканням дзвіночків — і двома третинами свого єства вже зібрався додому, тільки однією третиною ще шукав якоїсь карнавальної пригоди, аж раптом на очі мені трапився — ба більше, він до мене забалакав — обер-єфрейтор Ланкес.

Ви його ще пригадуєте? Ланкес трапився нам улітку сорок четвертого на Атлантичному валу. Він охороняв там бетон і курив сигарети мого наставника Бебри.

Я саме хотів був рушити вгору сходами, де, щільненько попритискавшись, сиділи й на відчай душі лапали одне одного парочки, і тільки-тільки прикурив сигарету, коли це хтось легенько торкнув мене пальцем. Обер-єфрейтор останньої світової війни запитав:

— Чуєш, друже, сигаретки не знайдеться?

Не дивно, що я, почувши ці слова, а також побачивши костюмчика захисного кольору, відразу його впізнав. Одначе мені й на гадку не спало б поновлювати наше знайомство, якби в оберєфрейтора й художника на бетоні не сиділа на його захисного кольору колінах муза — жива-живісінька муза.

Але дайте мені спершу перемовитися з художником, а вже потім я опишу музу. Я не лише пригостив його сигаретою, я ще клацнув своєю запальничкою й, коли він затягся, поцікавивсь:

— А ви мене не пригадуєте, обер-єфрейторе Ланкес? Фронтовий театр Бебри. Містика, варварство й нудьга.

Художник, коли я до нього так забалакав, ужахнувся, сигарету з руки, щоправда, не випустив, одначе муза з його колін упала. Я підняв те п'яне як чіп довгоноге дівча й віддав його Ланкесові. І поки ми з ним, Ланкес і Оскар, обмінювалися спогадами, лаяли обер-лейтенанта Герцога, що обзивав Ланкеса вигадьком, ушановували пам'ять мого наставника Бебри, а також черниць, які тоді шукали крабів серед ромелівської спаржі, я все дивувався з цієї з'яви — музи. Вона постала, мов янгол, у своєму капелюшку з пресованого картону — в такий упаковують яйця на експорт — і, хоч була п'яна як ніч і крильця її вже сумно обвисли, від неї все ще трохи віяло ужитковими чарами небожительки.

— Це — Ула, — пояснив художник Ланкес. — Вона, власне, вчилася на кравчиню, але тепер хоче податись у мистецтво, і це мене геть не влаштовує, бо шитвом заробляє хоч щось, а мистецтвом — чорта з два.

Тоді Оскар — адже він саме мистецтвом заробляв непогані гроші — попросив дозволу відрекомендувати кравчиню Улу як модель і як музу художникам з Академії мистецтв. Ця пропозиція викликала в Ланкеса такий захват, що він вихопив з моєї коробки відразу три сигарети, а натомість, зі свого боку, запросив мене до себе в майстерню. І відразу ж обмежив своє запрошення: за таксі до майстерні мав заплатити я.

Ми відразу й вирушили, лишивши карнавал без нас; я заплатив за таксі, а Ланкес, чия майстерня була на Зітардерштрасе, запарив на спиртівці каву, яка привела музу до тями. А після того, як дівчина за допомогою мого правого вказівного пальця ще й виблювала, вона здавалася вже майже тверезою.

Аж тепер я помітив, що в її блакитних очах незмінно стоїть подив; почув я і її голос, трохи пискливий і різкуватий, однак досить зворушливий і приємний. Коли художник Ланкес розтлумачив дівчині, в чому полягає суть моєї пропозиції, і радше наказав, ніж порадив їй попрацювати натурницею в Академії мистецтв, вона спершу відмовлялася, не бажаючи ставати ні музою, ні натурницею в Академії мистецтв, а бажаючи належати лише художникові Ланкесу. Але той мовчки й різко, як це любять робити талановиті художники, з усього розмаху дав їй ляпаса, повторив своє запитання ще раз і задоволено, знов так само добродушно засміявся, коли вона, схлипуючи, — достоту, як ото схлипують янгелочки, — погодилася стати добре оплачуваною моделлю, а може, й музою в художників з Академії мистецтв.

Ви тільки уявіть собі цю Улу: десь метр сімдесят вісім на зріст, струнка-стрункісінька, чарівлива й тендітна; дивишся на неї і мимоволі згадуєш про Боттічеллі й Кранаха відразу. Ми з нею позували на пару голою натурою. Її довга й гладенька плоть, поросла ніжним дитячим пушком, була десь такого кольору, як м'ясо лангусти. Коси в неї досить ріденькі, зате довгі, а на колір — солом'яно-жовті. На лобку волоссячко кучеряве й рудувате, і ним заріс лише невеличкий трикутничок, а волосся під пахвами Ула щотижня зголює.

Як і слід було сподіватися, сіра студентська маса ні на що путнє з нами не спромоглася; ті художники примальовували то задовгі руки їй, то завелику голову мені, одне слово, припускалися помилок, властивих усім початківцям. Вони просто не годні були схопити наші пропорції.

Аж коли нас побачили Ціґе й Розкольников, з'явилися картини, гідні такого явища, як Муза й Оскар.

Вона — спить, я намагаюся її сполохати: фавн і німфа.