Розділ «Мадонна-49»

Глузування свого товариша професор Кухен обернув на шалені, чорні, як ніч, вугляні штрихи. Це був найчорніший з усіх малюнків, які він будь-коли робив з Оскара; власне, крім чорноти, там нічого не було, якщо не брати до уваги світлих полисків у мене на вилицях, носі, чолі й на пальцях, надто великих і з подагричними суглобами, — пальці Кухен завжди експресивно розчепірював у центрі своїх вугляних оргій. Одначе на цьому малюнку, який згодом привертав до себе неабияку увагу на виставках, очі в мене сині, цебто світлі, а не зблискують так похмуро, як на всіх попередніх малюнках. Оскар пояснює це впливом професора Маруна, який був не експресивним фанатиком несамовитої вуглини, а класиком, для кого мої очі світилися ґьотевською яснотою. Отож, мабуть, саме Оскарів погляд звабив скульптора Маруна, який любив, власне, лише пропорційність, побачити в мені модель для скульптора — модель для себе.

У Маруна майстерня була порохняво-світла, майже порожня, і в ній не стояло жодної завершеної роботи. Зате повсюди виднілися каркаси для замислених робіт, і то так блискуче продумані, що дріт, залізо й голі, зігнуті свинцеві трубки навіть без формувальної глини провіщали в майбутньому досконалу гармонію.

Я щодня по п'ять годин стовбичив перед ним оголению натурою і діставав по дві марки за годину. Він ставив крейдою мітку на обертовому крузі й показував, де має стояти моя права нога як опорна. Прямовисна лінія від внутрішньої щиколодки цієї ноги вгору мала чітко виходити на шийну ямку між ключицями.

Ліва нога була вільна. А втім, таке визначення — оманливе. Хоч я міг цю ногу трохи зігнути й недбало відвести вбік, однак ні переставляти її, ні погойдувати нею я не мав права. Мою вільну ногу професор також закріпив на обертовому крузі крейдяним контуром.

А ось для моїх рук відповідного і, як і для ніг, зафіксованого положення скульптор Марук за ті кілька тижнів, поки я йому позував, так і не знайшов. Я мав то опускати ліву руку, то згинати над головою праву, то згортати обидві на грудях, то схрещувати їх під горбом, то братися ними в боки; було тисячі варіантів, і кожен із них скульптор перепробував на мені й на залізному каркасі з гнучкими свинцевими трубками, що імітували руки й ноги.

І коли за місяць, що минув у ревних пошуках пози, професор нарешті вирішив переводити мене в глину — або з руками, схрещеними на потилиці, або взагалі без рук, просто торс, — побудова й перебудова каркаса так його виснажила, що він хоч і запустив руку до ящика з глиною й навіть почав був її розминати, але потім кинув той тужавий безформний кавалок знов у ящик, сів навпочіпки перед каркасом, переводячи погляд то на мене, то знов на каркас, і пальці в нього тремтіли з розпачу: каркас був надто довершений!

Змирившись із власною поразкою й анітрохи не ображаючись на Оскара, Марук махнув рукою на свій задум, зітхнув, удав, ніби в нього розболілася голова й переставив горбатого каркаса вкупі з опорною й вільною ногами, з піднесеними вгору руками зі свинцевих трубок, з дротяними пальцями, схрещеними на залізній потилиці, у куток, до решти, завчасу завершених каркасів; нишком, не маючи наміру глузувати, скорше усвідомлюючи власну безвихідь, погойдувалися в моєму просторому каркасі з горбом усілякі дерев'яні закрутки (їх ще називають «метеликами»), що мали нести на собі глиняний тягар.

Потім ми пили чай і прогомоніли ще добру годинку, за яку скульптор теж сплатив мені як за позування. Він пригадував давні часи, коли, мов юний Мікеланджело, ще цілими центнерами, не знаючи стриму, чіпляв на каркаси глину й завершував роботи, більшість з яких у війну пропали. А я розповідав йому про діяльність Оскара-каменяра й Оскара-карбувальника. Так ми порозмовляли на близькі нам теми ще трохи, і він відвів мене до своїх учнів, щоб і вони побачили в мені модель і почали споруджувати каркаси під Оскара.

З-поміж десятка професорових учнів шістьох (якщо довгі коси — це статева ознака) можна було назвати дівчатами. Четверо з них були потворні й талановиті. Дві — гарненькі, балакучі, одне слово, дівчата як дівчата. Стояти голяка я ніколи не соромився. Ба більше, Оскар навіть відчув задоволення, коли побачив, як ті дві гарненькі й балакучі юні скульпторки, вперше розглядаючи мене на обертовому крузі, трохи спантеличено констатували, що Оскар, попри горб і скупо відміряний зріст, носить такий самий статевий орган, який у разі потреби цілком можна порівняти з так званим нормальним чоловічим атрибутом.

З професоровими учнями справа була трохи інша, ніж із самим Маруном. У цих уже за два дні стояли готові каркаси, ходили хлопці й дівчата справжніми геніями й, пойняті геніальною поквапністю, наліплювали глину на поквапно й непрофесійно закріплені свинцеві трубки. Однак у мої горби вони попідвішували, очевидячки, надто мало отих дерев'яних «метеликів», бо щойно мокра й важка глина повисла на каркасі, надаючи Оскарові якогось дикого, покраяного тріщинами виразу, як усі ті десять свіжо виліплених Оскарів осіли, голова моя повисла між ногами, глина кавалками відпадала від трубок, горб сповз униз і опинився десь під жижками, й аж тепер я зміг гідно оцінити, чого все ж таки вартий наставник Марун: тільки він умів тут спорудити каркас так досконало, що потім навіть не треба було обліплювати його дешевим формувальним матеріалом.

Коли Оскар глиняний відділився від Оскара каркасного, юні скульпторки, котрі були здібні, але потворні, навіть заплакали. А коли від кісток у мене почала відставати й відпадати — майже алегорично — плоть, наче ото в уповільненій кінозйомці, в гарненьких, але балакучих юних скульпторок це викликало сміх. І коли за кілька тижнів учням нарешті таки пощастило виготовити до завершальної семестрової виставки кілька досить пристойних скульптур — спершу в глині, а потім і в гіпсі, — я мав нагоду вже вкотре порівняти роботу дівчат потворних, але здібних, і гарненьких, але балакучих. Непривабливі, однак не позбавлені художнього смаку діви якомога старанніше ліпили мою голову, горб, руки й ноги, а статевим членом через якусь дивну скромність або нехтували, або замінювали його безглуздою стилізацією, тоді як миловиді й волоокі діви, хоч і з гарними пальцями, проте бездарні, моїм кінцівкам, загалом моїй статурі приділяли мало уваги, зате всіх своїх зусиль доклали до того, щоб надати якомога виразнішої форми моїм показним геніталіям. Щоб у цьому зв’язку не забути про чотирьох скульпторів-юнаків, зауважу: ті налягали на абстракцію, обплескували мене пласкими жолобчастими дощечками й робили чотирикутним, а те, чим потворні діви нехтували, а миловиді зображували як розквітлу природу в плоті, вони зі своїм тверезим чоловічим розумом подали у вигляді чотиригранного довгастого бруска, а під ним — два однакові завбільшки кубики; одне слово, вистромлений у простір дітородний орган короля дитячих кубиків.

Уже й не знаю — чи то завдяки моїм синім очам, чи то через рефлекторні електрогрілки, що їх скульптори розставляли навколо мене, голого Оскара, але молоді художники, які навідувалися до привабливих юних скульпторок, побачили чи то в синяві моїх очей, чи то в нагрітій тими лампами й червоній, мов у рака, шкірі щось привабливе з художницького погляду; отож вони викрали мене з напівпідвальних майстерень скульпторів та графіків на горішні поверхи й заходилися відповідно до моєї статури змішувати фарби на своїх палітрах.

Наприпочатку художники просто-таки ходили під враженням від мого синього погляду. Він здавався їм до того синім, що їхні пензлі поривалися зробити мене синім усього, з голови до п'ят. Здорове Оскарове тіло, хвилястий темно-каштановий чуб, свіжі, кров з молоком вуста — все це тьмяніло й ніби бралося пліснявою в похмурих синіх тонах, до того ж серед синіх плям моєї плоті то тут, то там прозирала, ще дужче пришвидшуючи тління, смертельно хвороблива зелень і відразлива жовтизна.

Інших фарб Оскар набув аж після того, як під час карнавалу, що його цілий тиждень святкували в академічних підвалах, він натрапив на Улу й привів її до художників, назвавши музою.

Коли ж це було — чи не в передостанній день карнавалу? Так, це було в передостанній день карнавалу, коли я вирішив погуляти й собі, вбратися в карнавальний костюм і пустити переодягненого Оскара в натовп.

Марія, побачивши мене перед дзеркалом, сказала:

— Сидів би ти ліпше вдома, Оскаре. Вони ж там тебе затопчуть.

Та потім вона все ж таки допомогла мені зібратися — розкроїла обрізки тканин, а її сестра Густа балакучою голкою хутко стулила з них костюм блазня. Спершу мені марилося щось у дусі Веласкеса. Хотілося побути й полководцем Нарсесом чи принцом Євгенієм. Коли я нарешті став перед великим дзеркалом — війна наділила його навскісною тріщиною, яка трохи спотворювала відображення, — коли переді мною постав увесь той пістрявий балахон із буфами, шліцами та дзвіночками, викликавши в мого сина Курта такий регіт, що він аж закашлявся, я, не вельми щасливий, нишком сказав собі:

— Ну ось, Оскаре, тепер ти блазень Йорик. Тільки де той король, з якого ти пожартував би?

Уже в трамваї, яким я їхав до Ратінґської брами (це неподалік від Академії), мені впало в око, що в усіх людей — у тих, хто вирядився чи то ковбоєм, чи то іспанкою, щоб забути про свою контору або прилавок, — я викликав не сміх, а скоріше переляк. Від мене просто сахалися, отож я, хоч ваґон був і напхом напханий, міг навіть сісти і з насолодою їхати далі. Перед Академією поліцейські розмахували своїми справжнісінькими, аж ніяк не карнавальними Гумовими кийками. «Жерло муз» — так називалося свято юних художників і скульпторів — було в повному розпалі, однак натовп намагався взяти будівлю приступом, і вже навіть дійшло до сутички з поліцією — якщо й не до кривавої, то принаймні гарячої.