Розділ «32»

— Вільям і Гертруда все-таки побралися, — мовила пані Міллісон. — Не те, що її сестра Керолайн. Вони з Ронні Дрю не дійшли згоди щодо того, в якого пастора брати шлюб, то й геть не одружилися. Ронні не встиг охолонути після сварки, як уже й побрався з Едною Стоун. Керолайн прийшла до них на весілля. Голову тримала високо, хоч і бліда була, як небіжчиця.

— Вона бодай припнула язика, — докинула Сара Тейлор. — Філіппі Еббі на таке снаги не стало. Коли її покинув Джим Мобрей, вона пішла на його весілля й упродовж церемонії вголос казала найдошкульніші речі. Вони всі, звісно, належали до англіканської церкви, — підсумувала Сара Тейлор так, наче це могло пояснити будь-яку їхню витівку.

— Чи справді вона після того з’явилася на бенкеті, надівши геть усі прикраси, що Джим дарував їй під час заручин? — спитала Сілія Різ.

— Бігме, ні! Хтозна-звідки беруться такі історії. Певно, декому тільки й радості, що пліткувати. А я собі думаю, Джим іще пошкодував, що покинув Філіппу. Жінка тримала його під закаблуком… хоч варто було їй поїхати, як він улаштовував пиятики.

— Я бачила Джима Мобрея тільки раз — того вечора, коли хрущі мало не розігнали паству на ювілейній службі в Лобриджі, — сказала Крістіна Крофорд. — А що не впорали хрущі, те довершив Джим Мобрей. Вечір тоді був спекотний, тож парафіяни розчахнули всі вікна. Хрущі залітали до церкви сотнями, гули й товклися, як бараняче стадо. Вісімдесят сім дохлих хрущів вимели вранці з помосту для півчих. Дами впадали в істерику, щойно хрущі підлітали до їхніх облич. А навпроти мене, через прохід, сиділа жінка нового пастора, пані Лорінг, у великім мереживнім капелюсі з довгими перами…

— Вона завжди надто модно вбиралася, як на дружину пастора, — урвала її пані Бакстер.

— …Тут я почула Джимів шепіт: «Дивися, як я зіб’ю хруща з паніматчиного капелюха». Джим сидів точнісінько за нею. Він нахилився, ляснув хруща — але не влучив і збив капелюха з голови пані Лорінг, аж той покотився між лав просто до кафедри. Джим ледь не вмер од переляку. Пастор, уздрівши, як до нього летить жінчин капелюх, затнувся й умовк — не зміг уже пригадати, що був казав. Хор заспівав останній гімн, б’ючи хрущів. Джим поплентався до кафедри й повернув капелюх пані Лорінг — думав, вона його висварить, бо та була, як то кажуть, у гарячому купана. Але вона просто наділа капелюх на свою золотаву голівку й розсміялася. Каже: «Якби не ви, Пітер іще двадцять хвилин проповідував би й ми тут усі подуріли б від тих хрущів». Добре, звісно, що вона не сердилася, та багато хто вважав, що негоже було їй так казати про власного чоловіка.

— Таж не забувайте, як вона родилася, — мовила Марта Кротерс.

— І як же?

— Вона була Бессі Телбот, жила на західнім боці острова. Якось уночі зайнявся дім її батька й серед тої метушні, просто в саду, попід зорями, народилася Бессі.

— Як романтично, — озвалася Майра Мюррей.

— Романтично? Я сказала би — непристойно.

— Але подумайте — родитися попід зорями, — мрійливо зітхнула Майра. — Вона мала стати дочкою зірок — осяйною, відважною, щирою та вродливою, з лукавими іскорками в очах.

— Вона така й була, — мовила Марта. — Хтозна, зорі тому виною чи ні. Тяжко їй довелося в Лобриджі, де всі вважали, що паніматка мусить бути благодушна й манірна. Один церковний староста вздрів, як вона танцювала біля колиски свого немовляти, і заявив, буцім не слід їй тішитися з того, що має сина, доки вона не знатиме, чи був він обраний Богом.

— До речі, про немовлят. Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? «Мамо, — сказала вона, — а королеви мають дітей?»

— Той староста, певно, був Александр Вілсон, — припустила пані Мілгрейв. — Страшний буркотун — я чула, він своїм рідним слова мовити за столом не давав. А щодо сміху, то в його домі ніхто й хихикнути не міг.

— Уявіть собі — дім, де ніхто не сміється, — здригнулася Майра. — Це ж… це блюзнірство!

— Александр був гнівливий — міг із дружиною по кілька днів не розмовляти, — вела далі пані Мілгрейв. — Вона тоді бодай відпочивала.

— Принаймні Александр був чесний і бережливий господар, — сухо проказала пані Клоу. Александр Вілсон доводився їй п’ятиюрідним братом, а Вілсони ревно дбали про честь родини. — По смерті він залишив сорок тисяч доларів.

— Шкода, що він таки мусив лишити їх, — мовила Сілія Різ.