Розділ «30»

— Я знаю щось, чого ти не знаєш… щось, чого ти не знаєш… щось, чого ти не знаєш… — протяжно бубоніла Дові Джонсон, розгойдуючись на самому краю містка.

Надійшла черга Нен опинитися в сяйві прожектора — черга Нен додати історію до низки інглсайдських спогадів. Хоч до самої смерті вона червоніла на згадку про це. Яка ж вона була дурна!

Серце в Нен завмирало, коли вона дивилася, як гойдається Дові — і все ж то було таке чарівливе видовище! Вона була певна, що в якусь мить Дові впаде — і що тоді? Але Дові не падала. Удача сприяла їй.

Нен заворожувало все, що робила Дові — а чи запевняла, буцім робила, що, імовірно, було не одне й те саме; хоча Нен, вихована в Інглсайді, де всі казали тільки правду, навіть жартома, була надто довірлива й наївна, щоб осягнути це. Дові, яка мала одинадцять років і все життя прожила в Шарлоттауні, знала набагато більше за восьмилітню Нен. Шарлоттаун, казала Дові, — єдине місце, де люди щось знають. А що можна знати в такій глушині як Глен Святої Марії?

Дові приїхала на канікули в Глен до своєї тітки Елли, і в них із Нен, попри різницю у віці, склалися досить близькі стосунки. Можливо, це сталося тому, що Нен поглядала на Дові, котра видавалася їй майже дорослою, із захватом, який так лестив душі старшої дівчинки. Добі подобалася її скромна маленька прихильниця.

— Нен Блайт нешкідлива — хіба трошечки простодушна, — казала вона тітці Еллі.

Пильні мешканці Інглсайду не бачили нічого підозрілого в Дові — хоч її мати, як знала Енн, доводилася кузиною ейвонлійським Паям — і не заперечували проти її дружби з Нен. Сьюзен, утім, не довіряла її аґрусово-зеленим очам із рудуватими віями. Причин тому не було: Дові, гарно вбрана, охайна дівчинка, шанобливо розмовляла зі старшими й не говорила забагато. Сьюзен нічим не могла пояснити свою недовіру, тому спостерігала мовчки. Після канікул Дові поїде додому, а поки що не було потреби шукати густий гребінець.

Дові й Нен проводили вільний час здебільшого вдвох на пристані, де щодня стояло на якорі два-три кораблі зі складеними вітрилами, і того серпня Нен зрідка бувала в Долині Райдуг. Решта інглсайдських дітлахів не любили Дові, та й вона не прагнула їхнього товариства. Якось Дові була обдурила Волтера, і Ді, розлютившись, висловила їй усе, що думала. Дові, вочевидь, любила дурити інших — саме тому жодна із гленських дівчат не змагалася з Нен за її прихильність.

— Скажи мені, будь ласка, — просила Нен.

Проте Дові лише хитро бликнула на неї й сказала, що Нен іще надто мала, щоби звіряти їй такі речі. Нен була скривджена й розчарована.

— Скажи мені, будь ласка, Дові.

— Не можу. Мені розповіла тітка Кейт, а вона вже померла. Тепер я єдина в усьому світі, хто знає цю таємницю. А я пообіцяла, що ніколи не скажу про це жодній живій душі. Ти не втримаєшся — розповіси комусь…

— Не розповім. Я вмію мовчати! — вигукнула Нен.

— Кажуть, ви там, в Інглсайді, усе розповідаєте одне одному. Сьюзен ураз витягне з тебе таємницю.

— Не витягне. Я багато чого не казала Сьюзен. Різних таємниць. Я розкажу тобі свої, якщо ти розкажеш свої.

— Мені нецікаві таємниці таких малявок як ти, — відрубала Дові.

Яка гірка образа! Нен була певна, що її маленькі таємниці дуже милі — квітуча вишня, яку вона відшукала в сосняку за повіткою пана Тейлора… уявна крихітна біла фея, що спить на болоті в лілейнім листку… вимріяний човник, який заводять у гавань лебеді, прикуті до нього срібними ланцюгами… і романтична історія, яку вона почала вигадувати — про загадкову красуню, що живе в старому домі Мак-Алістерів. Усі ці таємниці здавалися Нен дивовижними й чарівними і, поміркувавши, вона навіть зраділа, що все ж не мусить звіряти їх Дові.

Але що ж знала Дові про неї, чого не знала й вона сама? Це питання мучило Нен, мов дзижчання комара.

Наступного дня Дові знов завела розмову про свою таємницю.