Розділ «33»

Енн, сама у своїй спальні — бо ж Гілберта викликали до пацієнта — сіла при вікні, щоби кілька хвилин упитися ніжністю ночі й неземним чаром кімнати, залитої місячним сяйвом. «Яка дивна й геть інакша стала спальня!» — думала Енн. У цім примарнім світлі вона була далека, чужа й зовсім не товариська, замкнена в собі, мов людина, неохоча до балачок зі сторонніми.

Минув клопіткий день. Енн була втомлена, а все довкруж поринуло в благословенну тишу. Діти спали, в Інглсайді панував мирний лад. Будинок мовчав, і лише з кухні долинав ритмічний стукіт — то Сьюзен місила тісто на хліб.

Проте у відчинене вікно линули звуки ночі, кожен з яких Енн добре знала й любила. Вітру не було, і з-над гавані котився чийсь тихий сміх. У Глені хтось виспівував — чувся нав’язливий мотив старої пісні. Місячні доріжки пролягали на поверхні затоки, та Інглсайд кутався в теплу непроникну тінь. Дерева шепотіли одне одному «загадки з днів недавніх»[21], а в Долині Райдуг ухкали сови.

«Яке це було щасливе літо», — подумала Енн… і раптом з легким торком смутку згадала слова старої горянки Кітті з Верхнього Глена: літо ніколи не настане двічі.

Ніколи… Прийде інше літо, та дітлахи будуть старші й Рілла піде до школи. «І в мене не лишиться жодного маляти», — зітхнула Енн. Джему вже виповнилося дванадцять і почалися розмови про вступні іспити — Джему, який іще вчора був немовлям у старім Домі Мрії. І Волтер так швидко ріс… а нині вранці вона почула, як Нен дражнила Ді, згадуючи якогось хлопця зі школи, і Ді зашарілася й стріпнула своєю рудою голівкою. Що ж, таке життя. Радість і біль… надія й страх… і зміни. Повсякчасні зміни! І нічого не вдієш — доводиться просто відпускати колишнє й приймати в серце нове… учитися любити його, а тоді знову відпускати. Весна, чарівна й квітуча, мусить дати дорогу літу, а літо — розчинитися в осені. Народження, весілля, смерть…

Раптом Енн згадала Волтерове прохання розповісти йому, що сталося на похороні Пітера Кірка. Вона давно вже не верталася думками в той день, проте не забула його. Та й ніхто із присутніх тоді — вона достеменно знала — не міг би забути. І, сидячи в тьмянім місячнім сяйві, Енн пригадала, як то було.

Тоді добігала кінця перша осінь, яку вони провели в Інглсайді. Світ розкошував золотим тижнем бабиного літа. Кірки мешкали в Мобрей-Нерровзі, проте відвідували гленську церкву, а Гілберт був їхнім лікарем, тож вони з Енн удвох пішли на похорон.

День видався перлинно-сірий, теплий і безвітряний. Світ узявся тужливими коричнево-багряними барвами листопаду. Там і тут на схилах пагорбів сідали поодинокі сонячні промені, що вихоплювалися між хмар. Кірквінд стояв так близько до моря, що солоне дихання вітру долинало з-поза темних ближніх ялин. То був великий, пишний будинок, але фронтон його видавався Енн схожим на довге, худе, зловісне обличчя.

На голому, без жодної квітки, подвір’ї Енн зупинилася, вітаючись зі зграйкою дам. То були добрі працьовиті душі, які в кожному похороні вбачали некепську розвагу.

— Я не взяла носової хустинки, — бідкалася пані Блейк. — Що ж тепер буде, коли я заплачу?

— Чого це ти маєш плакати? — недбало пирхнула її зовиця, Камілла Блейк. Камілла не любила жінок, завжди готових пустити сльозу. — Пітер Кірк тобі не родич, та й приязні поміж вами не було.

— На похороні гоже плакати, — бундючно відказала пані Блейк. — Висловлювати співчуття, коли сусіду проводжають до місця його вічного спочинку.

— Якщо на Пітеровім похороні плакатимуть лише ті, хто мав до нього приязнь — не буде тут рясних сліз, — холодно мовила пані Родд. — Це ж правда, то чом би її не сказати? Він був злостивий старий лицемір, і я знаю це, хай як решта вдаватиме святенницьку шану. А хто це заходить у бічну хвіртку? Невже… невже Клара Вілсон?!

— Вона, — ошелешено видихнула пані Блейк.

— По смерті його першої дружини Клара сказала, що прийде сюди тільки на його похорон, і дотримала слова, — завважила Камілла Блейк. — Це сестра першої пані Кірк, — пояснила вона Енн, що зацікавлено поглянула на Клару Вілсон. Клара, тендітна жінка із чорними бровами на смутнім обличчі, минула їх, не привітавшись; її сині очі незмигно дивилися в одну точку. На чорних косах її сидів один з тих незугарних капелюшків, які тоді носили ще літні дами — мішанина пер і стеклярусу з куценькою вуалькою, що не закривала носа. Жодного слова чи погляду не звернула вона до присутніх, поки її чорна тафтяна спідниця шурхотіла висхлою травою й сходами до вхідних дверей.

— Онде Джед Клінтон на ґанку, вдягає свою похоронну фізію, — ядуче процідила Камілла. — Певен, що нам усім час іти до вітальні. Завжди він хвалиться тим, що в нього на похоронах усе йде за розкладом. Він так і не пробачив Вінні Клоу, що та зомліла до служби. Опісля, на його думку — то ще так-сяк. Ну, на цьому похороні вряд чи хтось зомліє. Олівія не з таких.

— Джед Клінтон — лобридзький розпорядник, — мовила пані Різ. — Чому вони не взяли розпорядника із Глена?

— Кого? Картера Флегга? Голубонько, таж вони з Пітером усе життя на ножах були. Картер сам хотів побратися з Емі Вілсон.

— І не лише Картер, — підхопила Камілла. — Вона була дуже гарна: чорні очі й мідно-руді коси. Хоча всі вважали, що Клара вродливіша за сестру. Дивно, що вона так і не вийшла заміж. А ось і пастор… і превелебний пан Оуен із Лобриджа з ним. Авжеж — він кузен Олівії. Добрий панотець, хіба тільки часто охкає в молитвах. Ходімо, бо Джеда ще схопить грець.