Розділ «20»

Якось наприкінці березня Енн і Гілберт збиралися на вечерю до друзів у Шарлоттаун. Енн убрала нову прохолодно-зелену сукню, оторочену срібним мереживом побіля комірця й манжетів, наділа смарагдовий перстень від Гілберта й намисто з перлів, що подарував їй Джем.

— Вродлива в мене дружина, правда, Джеме? — гордо запитав тато.

Джем і собі вважав, що мама дуже вродлива, і сукня в неї казкова. А як лежить його намисто з перлів на її білій шиї! Він завжди любив, коли мама гарно вбиралася, та ще більше любив, коли вона скидала пишну сукню. У ній вона ставала чужою й мовби не була справжньою мамою.

Опісля вечері Джем вирушив у Глен за дорученням Сьюзен і там, чекаючи своєї черги в крамниці пана Картера Флегга, боячись, щоб не вийшла Сіссі, як вона це деколи робила, і не почала виявляти до нього своє надто дружнє ставлення, він пережив удар — нищівний удар розчарування, несподіваний, невблаганний і тим жахливіший для дитини.

Дві дівчини стояли перед скляною вітриною, у якій були виставлені намиста, браслети й обручі для волосся.

— Які гарні ці перли, правда? — мовила Еббі Рассел.

— Можна подумати навіть, що вони справжні, — згодилася Леона Різ.

І дівчата пішли собі, не відаючи, як тяжко вразили душу хлопчини, що завмер, похололий, на бочці із цвяхами. Якийсь час Джем іще сидів там, неспроможний поворухнутися.

— Що з тобою, синку? — озвався до нього пан Флегг. — Чого ти посмутнів?

Джем подивився на нього з розпачем. У горлі йому дивно пересохло.

— Будь ласка, пане Флегг… скажіть… ці перли… вони… вони справжні, так?

Пан Флегг засміявся.

— Ні, Джеме. Не можна купити намисто зі справжніх перлів за п’ятдесят центів — воно коштувало б сотні доларів. А це всього-на-всього штучні намистини, хоча й дуже добрі, як на свою вартість. Я купив їх на розпродажі, то й віддаю тепер так задешево. Звичайна ціна їм — долар. Уже тільки один разочок і лишився — хапали їх, немов гарячі булочки.

Джем зісковзнув з бочки й вийшов надвір, геть забувши про покупки для Сьюзен. Обмерзлою стежиною він, мов невидющий, навмання тюпав додому. Над головою було темне, важке й безрушне зимове небо, у повітрі — те, що Сьюзен називала «духом снігу», а калюжі взялися тонкою кіркою льоду. Поміж оголених берегів лежала чорна, зловісна затока. Доки Джем дістався Інглсайду, зірвалася сніговиця, і море, дюни та стежку огорнула біла пелена. Джему хотілося, щоб сніг падав… і падав… і падав… аж доки поховає його й усіх-усіх у глибоких заметах. У світі не було справедливості.

Серце в Джема ятрилося. І хай ніхто не сміє глузувати з дитячого горя, байдуже, що причина його комусь може видатися сміховинною. Він був глибоко й цілковито принижений. Він подарував мамі те, що вони обоє вважали намистом із перлів — а то виявилася кількацентова дешевинка. Що скаже мама… що відчує, коли дізнається? Бо їй, звісно, треба розповісти про все. Джемові й на думку не спало, що їй не конче про це казати. Не можна більше дурити маму. Вона повинна знати, що її намисто несправжнє. Бідолашна мама! Вона так раділа подарунку — він сам бачив захват і гордість у її очах, коли вона поцілувала його й подякувала за намисто.

Джем тихенько прослизнув у дім через кухонні двері й рушив одразу до ліжка. Волтер уже спав, проте Джем не міг заснути й лежав, не склепивши очей, коли мама зайшла подивитися, чи не варто вкрити дітлахів тепліше.

— Джеме, синку, чому ти досі не спиш? Ти не захворів?

— Ні, але, мамусю, я дуже нещасний тут, — мовив Джем і поклав руку на живіт, простодушно вважаючи, що там і є його серце.

— Що таке, маленький?