Розділ «9»

Волтер, сам-самісінький у темряві, досі не міг заснути. Він іще ніколи в житті не спав у кімнаті сам — поряд завжди були Джем чи Кеннет, із якими він почувався безпечно й затишно. Маленька спальня потьмяніла й розчинилася в сяйві блідого місяця, та це було чи не гірше, ніж глупа темрява. З картини, що висіла на стіні в ногах його ліжка, хтось мовби косував на нього, глузливо й хитро — картини в місячнім сяйві завжди здаються інакшими. Тоді на них можна побачити те, чого зовсім не видно при денному світлі. Довгі мереживні фіранки були, мов високі худі жінки, що ридали обабіч вікна. У домі вчувалися звуки — рипіння, шепоти, зітхання. Може, птахи на шпалерах ожили й зараз справді видзьобають йому очі? На думку про це Волтерові стало лячно… а потім новий липкий страх заступив собою всі інші. Мама хвора! Він мусив повірити в це після того, як Опал підтвердила його найгірші побоювання. А що, як мама помре? А що, як вона вже померла? Він повернеться додому, а її не буде. Волтер уявив Інглсайд без мами й раптом відчув, що не може цього знести. Він мусить тікати — негайно! Він мусить побачити маму, перш ніж… перш ніж вона помре. Ось про що казала тітонька Мері-Марія. Вона знала, що мама вмирає. Марно було намагатися будити Паркерів і просити відвезти його додому. Вони не відвезуть — вони лиш покепкують із нього. Інглсайд страшенно далеко, та він ітиме всю ніч.

Нечутно вибравшись із ліжка, Волтер одягнувся й узяв черевики в руки. Він не знав, куди пані Паркер поклала його берет, але то було байдуже. Він повинен вислизнути з дому — тихо, безшелесно — і втекти до мами. Шкода, що він не встигне попрощатися з Еліс — вона зрозуміла б усе. Крізь темний передпокій… сходами вниз… помалу… затамувавши подих… чому ці сходи такі нескінченні?., навіть меблі слухають… о-о-ох..!

Волтер випустив черевика! Він загримотів униз по сходах, пролетів через увесь передпокій і вдарився об вхідні двері, як здалося Волтеру, з оглушливим бахканням. Хлопчик у відчаї скулився біля поруччя. Мабуть, усі чули цей грюкіт… зараз вони вибіжать сюди… його не відпустять додому… розпачливі сльози стиснули йому горло.

Здавалося проминуло вже кілька годин, коли Волтер нарешті збагнув, що всі, як і доти, сплять… і він зважився продовжити свій обережний спуск. Аж от позаду лишилась остання сходинка; Волтер відшукав свій черевик і поволі взявся за дверну клямку. Двері в Паркерів ніколи не замикалися. Пані Паркер запевняла, що красти в них нічого, крім дітей, а вони нікому не потрібні.

Волтер вийшов надвір. За його спиною зачинилися двері. Він взувся й сторожко гайнув на вулицю. Будинок Паркерів стояв наприкінці села — невдовзі хлопчина вже вибрався на битий шлях і його знов охопила паніка. Страх, що його впіймають і спинять, минув, тож душу Волтера посіла колишня боязнь самотності й темряви. Уперше в житті він опинився уночі надворі сам-один. Волтер боявся світу. Цей світ був такий велетенський, а він у ньому — такий страхітливо дрібний. Навіть колючий східний вітер віяв йому в лице, мовби намагаючись відштовхнути.

Мама помирає! Волтер ковтнув сльози й рішучо подався додому — далі й далі, відважно долаючи страх. Ніч була місячна, та в цім примарнім сяйві можна побачити те, чого немає, і тоді навіть дружні, знайомі речі стануть чужими й ворожими. Якось, гуляючи ввечері з татом, він думав, що на світі немає нічого прекраснішого, ніж залита місячним сяйвом дорога, на яку падають тіні дерев. Тепер ці тіні були такі чорні й різкі, що, здавалося, от-от злетять і накинуться. Нічні поля не хотіли знатися з ним. Дерева видавалися йому лихими. Вони чатували на нього, юрмлячись попереду й позаду. Із мороку на нього глипнуло двоє яскраво-зелених очей і через дорогу шаснув велетенський чорний кіт. То справді був кіт? А чи..? Ніч була холодна; Волтер, убраний в тонесеньку курточку, весь тремтів, але холод не дошкуляв би йому, якби лиш він міг не боятися геть усього: тіней, злодійкуватих звуків і страховиськ, які, очевидно, нипали в придорожніх лісах. Волтер хотів би вміти не боятися нічого, як Джем.

— Я… я просто уявлятиму, що не боюся, — промовив він і тут-таки здригнувся від жаху: таким самотнім і нікчемним здався йому власний голос на тлі безмежної ночі.

Проте він ішов далі — не можна спинятися, коли мама вмирає! Одного разу він упав, сильно забивши й обдерши коліно об камінь. Іншим разом до нього долинув звук брички, і Волтер сховався за дерево, доки вона проминула, нажаханий, що лікар Паркер помітив його відсутність і їде йому навздогін. А вздрівши побіч дороги щось велетенське й кошлате, він зупинився, смертельно наляканий. Він не міг іти далі… не міг… але зрештою рушив. То був великий чорний пес. Чи справді то був пес?.. але він проминув його, не насмілившись бігти, щоб пес не погнався за ним. Тайкома озирнувшись через плече, Волтер побачив, що пес і собі підвівся й трюхикає в інший бік. Маленькою смаглявою рукою хлопчина провів по чолі, яке було мокре від поту.

У небі поперед ним, розсипавшись іскрами, впала зірка. Волтер згадав, як стара тітонька Кітті казала, буцім, коли падає зоря, це означає, що хтось помер. Невже мама? Щойно він відчував, що більше не зможе ступити ні кроку, але на думку про маму знову пішов уперед. Він так ізмерз, що майже перестав боятися. Невже йому ніколи не судилося прийти додому? Певно, він покинув Лобридж багато годин тому.

Насправді ж минуло всього три години: він вислизнув із дому Паркерів об одинадцятій, а тепер була друга. Коли Волтер вийшов на дорогу, що пірнала вниз, до Глена, сльози полегшення бризнули йому з очей. Але сонні сільські будинки, попри які він дибав, здавалися йому чужими й непривітними. Вони забули його. Зненацька з-поза чиєїсь обори на нього мукнула корова. Волтер згадав, що в пана Джо Різа був лютий, шалений бик, і, перестрашений, кинувся бігти, аж доки спинився біля воріт Інглсайду.

Там він завмер, тремтячи, охоплений моторошним відчуттям самотності в цілім світі. Він сподівався побачити теплі, затишні вогники рідного дому. А в Інглсайді не світилося в жоднім вікні!

Утім, в одній із кімнат світилося, хоча Волтер не міг цього бачити. То була бічна спальня, у якій поряд із дитячим кошичком заснула нянька. Та загалом Інглсайд стояв темний, немовби покинутий, і це зламало дух Волтера, який ніколи ще не бачив і не уявляв собі рідного дому вночі.

Це означало, що мама померла!

Волтер подибав стежиною до парадного ґанку, продираючись крізь чорні похмурі тіні. Двері були замкнені. Він кволо постукав — дверне кільце було занадто високо, — але ніхто не відчинив, та він і не надіявся, що хтось відчинить. Хлопчик притулив вухо до замкової шпарини, проте ніде не чути було ані звуку життя. Отже, мама справді померла й усі пішли.

Він був надто змерзлий і виснажений, щоби плакати, тож побрів до повітки, де стояла драбина, якою він видерся на вершечок копиці сіна. Він уже нічого не боявся: йому хотілося лише сховатися від вітру й десь полежати до ранку. Можливо, тоді хтось повернеться — коли вони поховають маму.

До нього, затишно муркочучи, прибилося лискуче кошеня, якого хтось подарував лікареві Блайту. Волтер удячно схопив його в обійми: воно приємно пахло сухою конюшиною, було таке тепле й живе. Проте десь на підлозі із нірки чкурнули миші… кошеня почуло це й покинуло його. Крізь віконце, затягнуте павутинням, на нього дивився місяць — далекий, холодний, ворожий. Вогник, що мерехтів унизу, в одному із гленських будинків, здавався другом. Доки він сяятиме, Волтер буде триматися.

Спати Волтер не міг: боліло розбите коліно, він змерз… а ще це дивне відчуття в животі. Може, він теж помре. Він навіть сподівався, що так і буде, коли всі решта померли чи десь пішли. Чи всі ночі закінчуються? Досі вони завжди закінчувались, але що, як ця виявиться нескінченною? Якось Волтер чув страхітливу історію про капітана Джека Флегга, що сказав, буцім сонце не зійде, коли він по-справжньому розлютиться. Що, як той капітан нарешті таки розлютився по-справжньому?

Потім дружній вогник згас… Волтер більше не міг триматися. Проте не встиг тихий розпачливий скрик зірватися з його вуст, як він збагнув, що настав ранок.