Розділ «18»

— «Тепер ми поговоримо, — розмову Морж повів…»[13] про те, щоб завести собаку, — усміхнувся Гілберт.

В Інглсайді не було собаки, відколи помер старий сетер Рекс; та хлопцям, на думку лікаря Блайта, годилося мати собаку, отож він вирішив купити й подарувати їм песика. Утім, йому ніяк не вдавалося дотримати обіцянки, бо впродовж цілої осені він мав надзвичайно багато роботи; аж ось одного з листопадових днів Джем повернувся з гостей від шкільного друга й привів жовтаве цуценя із запитливо-гострими чорними вушками.

— Мені подарував його Джо Різ, мамо. Його звуть Хитрик. Правда, у нього такий гарний хвостик? Можна, я залишу його собі, мамо?

— Що це за порода, синку? — невпевнено запитала Енн.

— Я… я думаю, що він багатьох порід, — відповів Джем. — Але так він іще цікавіший, правда, мамо? Цікавіший, ніж якби був лише однієї породи. Будь ласка, мамо.

— Ну, якщо тато погодиться…

Гілберт погодився й Джем обійняв свій скарб. Усі в Інглсайді прийняли Хитрика в члени сім’ї — окрім Миршавка, що враз і беззаперечно висловив своє ставлення до новоприбульця. Навіть Сьюзен прихилилася до нього й дощовими днями, коли вона пряла на горищі, Хитрик, чекаючи повернення господаря зі школи, залишався з нею, радісно полюючи уявних пацюків по темних закутках і нажахано скавулячи щоразу, коли мисливське завзяття ненароком штовхало його надто близько до маленької прядки. Нею не користувалися — її лишили по собі при переїзді Моргани, колишні власники будинку, і вона стояла в кутку, наче дрібненька згорблена стара бабця. Ніхто не міг збагнути, чому вона викликала в Хитрика такий страх. Його зовсім не лякала велика прядка — він сидів поряд із нею, навіть коли її колесо навіжено крутилося, і бігав хвостиком за Сьюзен, коли вона ходила вперед і назад горищем, скручуючи довгу вовняну нитку. Урешті-решт Сьюзен погодилася, що пес може скласти людині незле товариство, і вважала Хитрикову манеру лягати на спину й вимахувати передніми лапами в повітрі, благаючи дати йому кісточку, наймилішим з усіх його фокусів. Вона розсердилася незгірш за Джема, коли Берті-Шекспір насмішкувато зронив: «І це називається собакою?»

— Ми називаємо це собакою, — відповіла Сьюзен з лиховісною незворушністю. — Можливо, ви назвали б це бегемотом.

Отак і вийшло, що того дня Берті мусив піти додому, не діставши шматка яблучної шарлотки, яку Сьюзен завжди пекла для Джема, Волтера та їхніх друзів. Її не було поблизу, коли Мак Різ запитав: «Його до вас морем прибило?»; утім, Джем зумів постояти за свого песика, а коли Нет Флегг сказав, що лапи в Хитрика надто довгі для невеличкого цуценяти, Джем роздратовано відповів, що собачі лапи мають бути достатньо довгі, щоб сягати землі. Нет був не надто тямущий хлопчина, тож цей аргумент загнав його в глухий кут.

Того листопаду на небі зрідка з’являлося сонце: мертвотно-холодні вітри віяли крізь безлисте мереживо гілля в кленовім гаю, і у видолинку майже постійно лежав туман — не чарівливо-неземний, але той, який тато назвав «тягучою, тусклою, темною, тванистою, тужливою пеленою». Інглсайдські дітлахи проводили дозвілля здебільшого на горищі, проте й у саду в них з’явилися нові друзі — дві куріпки, які прилітали щовечора до велетенської старої яблуні, і п’ять гордовитих вірних сойок, що весело верещали, дзьобаючи харч, який малі Блайти виносили їм з дому. Утім, вони були самозакохані жаднюги й відганяли від гостинця всіх інших птахів.

Зима надійшла в грудні. Три тижні безперестанку сніжило; гленські поля стали неторканими срібними просторами, паркани й стовпчики хвірток убрали високі білі шапки, вікна взялися химерними візерунками, а інглсайдські вогні квітнули в мрячних сутінках, закликаючи всіх мандрівників додому. На думку Сьюзен, жодна зима ще не приносила в Глен стількох немовлят і, раз по раз лишаючи лікареві «перекуску» після вечері, добра служниця стривожено міркувала, що, як він і дотягне в такім виснаженні до весни, то хіба дивом Господнім.

— У Дрю дев’яте дитя! Наче й без того мало Дрю в цьому світі.

— Я певна, Сьюзен, що пані Дрю любитиме його й плекатиме, так само, як ми любимо нашу Ріллу.

— Дотепно ж ви жартуєте, пані Блайт, дорогенька.

Але й тоді, коли за вікном стугоніли бурі й пухнасті хмари затуляли собою сяйливий розсип зірок у морозному небі, діти, сидячи в бібліотеці чи на великій кухні, мріяли, як наступного літа зведуть собі халабуду для ігор у видолинку. Бо ж, хай які завії лютували надворі, в Інглсайді завжди був теплий вогонь у каміні, затишок, солодкі аромати, усмішки й безпечні ліжка для натомлених маленьких створінь.

Різдво настало й минуло, незатьмарене того року присутністю тітоньки Мері-Марії. І можна було ходити слідами зайців на снігу, бігати закрижанілими полями навзаводи із власного тінню, летіти з мерехтливих пагорбів на санчатах і ганяти промерзлим ставком на новесеньких ковзанах у кусючо-холодних рожевих зимових сутінках. І щодня маленький жовтавий песик із чорними вушками бігав із Джемом наввипередки, зустрічав удома несамовитим гавкотом, спав у ногах його ліжка й тихо лежав на килимку побіля стільця, доки юний господар учив правопис а чи обідав, і час від часу нагадував йому про себе, легенько торкаючи лапкою.

— Мамусю, не знаю, як я жив без Хитрика. Він уміє розмовляти… очима… правда, мамо.

Аж раптом… трагедія! Одного дня Хитрик прокинувся млявий. Він нічого не їв, хай як намагалася Сьюзен спокусити його улюбленими реберцями. Назавтра з Лобриджа приїхав ветеринар і лише похитав головою. Важко було сказати… певно, Хитрик з’їв щось отруйне в лісі; може, він оклигає, а може, і ні. Песик лежав тихенько, не звертаючи уваги ні на кого, крім Джема, і до останньої миті намагався махати хвостом, коли Джем підходив, щоб погладити його.

— Мамусю, це буде гріх — молитися за Хитрика?