Розділ «32»

— Клариси ніщо не могло засмутити, навіть похорон, — відповіла Агата Дрю. — Вона не мала й краплі статечності. Завжди лише танцювала й співала.

— І я колись танцювала й співала… на узбережжі, де мене ніхто не бачив, — завважила Майра Мюррей.

— Та з віком ви помудрішали, — відказала Агата Дрю.

— Ні-і-і, — замислилася Майра Мюррей. — Навпаки, стала надто дурна, щоб танцювати на узбережжі.

— Спершу, — вела далі Емма, рішуче настроєна завершити оповідь, — усі подумали, що те оголошення хтось розмістив жартома, бо ж за кілька днів до того Ебнер програв на виборах. Та з’ясувалося, що то помер Емейза Кромвель — він мешкав по інший бік Лобриджа, на узліссі, і геть не мав рідні. Але нескоро ще люди простили Ебнерові те, що він так їх розчарував — якщо взагалі простили.

— Воно ж і справді незручно — їхати так далеко, під час сівби, і виявити, що все дарма, — немов обороняючись, утрутилася пані Чабб.

— Люди люблять похорони, — жваво докинула пані Різ. — Достоту як діти. Якось я взяла Мері-Анну на похорон її дядька Гордона, то їй надзвичайно сподобалася церемонія. Вона сказала: «Мамо, а дядька можна буде виконати й знов так само гарно поховати?»

На ці слова дами засміялися — усі, крім пані Бакстер, яка з непроникно суворим виразом на худім довгастім обличчі люто штрикала голкою шитво. Нічого святого не лишилося в людей у наші дні. Усі сміються з усього, проте вона, жінка церковного старости, не миритиметься із глузуванням, коли йдеться про будь-чий похорон.

— До речі, про Ебнера — чи ви пригадуєте некролог, що його рідний брат Джон написав своїй жінці? — мовила пані Мілгрейв. — «З несповідимих причин Господь забрав мою красуню дружину й лишив у живих потворну жінку мого кузена Вільяма…» Ох, ніколи я не забуду, яка з того вийшла буча!

— Як же таке потрапило в газету? — запитала пані Вест.

— Джон тоді був головним редактором «Ентерпрайз». Він обожнював свою жінку — звалася вона Берта Моріс — і не терпів дружини Вільяма Кромвеля, яка не хотіла, щоб вони побралися. Вона вважала Берту легковажною особою.

— Проте ж Берта була вродлива, — сказала Елізабет Кірк.

— Одна з найвродливіших жінок, яких я бачила, — притакнула пані Мілгрейв. — Моріси всі на вроду гарні. Але ж вередлива була — наче вітер. Ніхто не міг збагнути, як то вона таки віддалася за Джона. Кажуть, мати її змусила. Берта була закохана у Фреда Різа, та він і собі мав репутацію вітрогона. «Ліпше синиця в жмені, ніж голуб на стрісі», — повчала її пані Моріс.

— Багато разів я чула цю приказку, — відгукнулася Майра Мюррей, — та не думаю, що це правда. Синиця в жмені лише пищить, а голуб на стрісі так гарно туркоче.

Дами не знали, що сказати; утім, озвалася пані Чабб:

— Химерні у вас фантазії, Майро.

— Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? — утрутилася пані Різ. — «Мамо, — сказала вона, — а що я робитиму, коли ніхто не попросить моєї руки?»

— Ми, старі панни, могли б розказати їй, га? — мовила Сілія Різ, штурхнувши ліктем Едіт Бейлі. Сілія не любила Едіт, бо та була ще вельми приваблива й досі мала надію віддатися.

— Ну, та Гертруда Кромвель і справді була потвора, — мовила пані Клоу. — Ні форм, ні фігури не мала — пласка, як дошка; зате вправна господиня. Усі свої фіранки щомісяця прала, а Берта свої коли раз на рік випере, то вже й добре. І жалюзі в неї завжди висіли криво. Гертруда здригалася, як мусила минати її будинок. А проте Джон обожнював Берту, а Вільям ледь зносив Гертруду. Чоловіки такі дивні. Кажуть, Вільям проспав у день весілля й одягався так поспішно, що примчав до церкви в розтоптаних черевиках і різних шкарпетках.

— Це краще, ніж те, що втнув був Олівер Рендом, — захихотіла пані Карр. — Костюма собі до весілля він геть не замовив, а його давній святковий костюм був перелатаний і не годився. Тож він позичив костюм у брата — косий та куций, як на його статуру.