Розділ «25»

Нен і Ді пішли до школи. Навчальний рік розпочався наприкінці серпня.

— Мамо, а ввечері ми будемо знати все? — серйозно запитала Ді першого ж ранку.

Тепер, на початку вересня, Енн і Сьюзен уже звикли виряджати їх із дому й щодня милувалися тим, як дві їхні крихітки чимчикують стежиною — охайні й безтурботні, назустріч цікавій пригоді, якою було для них навчання. Вони завжди клали в кошичок зі сніданком яблуко для вчительки й носили рожеві й блакитні бавовняні платтячка в рюшах та зборках. Дівчата не були подібні між собою, тож їх ніколи не вдягали однаково. Рудокоса Діана не могла носити рожевого, який, проте, личив вродливішій Нен. Вона мала карі очі, каштанові коси й привабливе личко, весь чар якого усвідомлювала навіть у свої сім років. У її поведінці вчувалася певна ставність. Нен поважно тримала голівку — так, що її маленьке гостре підборіддя щораз було трішки занадто помітне, — отож її де-не-де вже вважали доволі пихатою.

— Вона копіюватиме всі пози й манери своєї матінки, — запевняла була пані Девіс із Глена. — Коли хочете знати, то в неї вже тепер усі ті самі викрутаси.

Двійнята відрізнялися не тільки зовні. Ді, хоч із лиця нагадувала матір, вдачею й здібностями була достеменно схожа на тата. У ній вчувалися зародки його практичного розуму, здорового глузду й бешкетного почуття гумору. Натомість Нен цілком успадкувала материну розвинену уяву й уже намагалася за її допомогою урізноманітнити власне життя. Скажімо, того літа вона мала собі за розвагу укладати угоди з Богом, як-от: «Коли Ти зробиш те й те, я зроблю те й те».

Усіх інглсайдських дітей спершу вчили славетної молитви «Тихий вечір настає»,[17] потім — «Отче наш», і насамкінець заохочували їх складати власні маленькі прохання в тих висловах, які вони самі вважатимуть за потрібні. Хтозна, звідки в Нен могла взятися думка про те, що домагатися в Бога виконання своїх прохань слід обіцянками чемності й виявами сили духу. Можливо, винна в тім була молода й гарненька вчителька недільної школи, яка раз по раз застерігала своїх учениць, мовляв, якщо вони не будуть чемними дівчатами, Бог не зробить для них того й того. Неважко було перекрутити цю настанову й виснувати, що, коли бути чемними й робити те й те, можна сподіватися, що Бог натомість виконає їхні прохання. Перша «угода» Нен із Богом навесні була така успішна, що кілька наступних невдач не відохотили дівчинки й вона ціле літо складала свої чудернацькі молитви. Про її нову звичку не знав ніхто — навіть Ді. Нен ревно берегла свою таємницю й молилася не лише перед сном, а й удень, і в найрізноманітніших місцях. Ді відверто висловлювала свій осуд.

— Не вплутуй Бога геть в усе, — докоряла вона сестрі. — Ти робиш Його надто звичайним.

Почувши це, Енн умить заперечила:

— Бог присутній в усьому, доню. Він — друг, який завжди поруч і завжди готовий дати нам силу й відвагу. Нен правильно робить, що молиться Йому коли й де захоче.

Проте якби Енн знала все про релігійні поривання своєї маленької доньки, її це напевне жахнуло б.

Одного травневого вечора Нен сказала:

— Дорогий Боже, якщо Ти зробиш так, щоб мій зуб виріс до вечірки, яку влаштовує Емі Тейлор, я завжди чемно питиму рицину, яку мені даватиме Сьюзен.

Назавтра зуб, відсутність якого так довго спотворювала гарний ротик Нен, почав рости, а за тиждень, напередодні вечірки, цілковито зайняв своє місце між інших. Хіба ж могла вона бажати певнішого знака, що Бог почув її й відповів? У свою чергу, Нен ретельно дотримувала свого слова, аж Сьюзен відтоді тішилася й дивувалася щоразу, коли мусила вдаватися до рицини. Нен пила її, не кривлячись і не протестуючи, хоч деколи й шкодувала, що не встановила собі часової межі бодай у три місяці.

Бог відповідав не завжди. Утім, коли Нен попросила послати їй незвичайного ґудзика — того літа пристрасть до збирання ґудзиків поширилася між гленських школярок, немов епідемія кору, — пообіцявши натомість не коверзувати, якщо за столом Сьюзен дасть їй щербату тарілку, ґудзик з’явився наступного ж дня. Сьюзен знайшла його на старій сукні, що лежала, викинута, на горищі. Гарний червоний ґудзик із крихітними діамантами — принаймні Нен уважала, що то діаманти. Новому ґудзику заздрили всі її приятельки, отож надвечір, коли Ді відмовилася їсти зі щербатої тарілки, Нен смиренно проказала: «Дайте її мені, Сьюзен. Я тепер завжди їстиму з неї». Сьюзен дійшла висновку про її ангельську самовідданість і сказала це вголос, відтак Нен невимовно запишалася. Пообіцявши щодня чистити зуби без нагадувань, вона дістала ясне пообіддя для пікніка недільної школи, хоча напередодні всі прогнозували дощ. Її загублений перстеник повернувся за обіцянку ретельно дбати про нігті, а відколи Волтер подарував їй картинку з янголом, яку Нен так давно собі вимріяла, вона без жодних нарікань щоразу їла за обідом не лише м’ясо, а й жир.

Утім, коли вона попросила Бога зробити новим її пошарпаного й перелатаного ведмедика, пообіцявши натомість завжди наводити лад у своїй шухляді для білизни, виникли певні труднощі. Ведмедик не ставав новіший, хоча Нен палко очікувала дива й просила Бога поквапитися. Врешті-решт вона примирилася з тим, що ведмедик не буде такий, як колись. Усе ж то був добрий старий ведмідь, та й не легко, мабуть, охайно складати всі речі в тій дурнуватій шухляді. Новий ведмедик, якого невдовзі купив їй тато, не сподобався Нен, і дівчинка, хоча й не без гризьких сумнівів, вирішила не вділяти особливої уваги шухляді. Віра її зміцніла, коли вона, попросивши Бога повернути око її порцеляновому коту, виявила його вранці на місці, хоч і дещо криво приліплене, від чого кіт скидався на зизуватого. Око знайшла Сьюзен, прибираючи в кімнаті, і приклеїла до голови кота, тож Нен, що не знала цього, урочисто виконала свою обіцянку — чотирнадцять разів обійти клуню навкарачки. Вона й не замислювалася, яка з того користь Богові а чи будь-кому іншому. Проте робити це їй було неприємно, позаяк хлопці в Долині Райдуг часто змушували їх із Ді вдавати тварин; отож, імовірно, її юний розум бубнявів непевною думкою, наче така покута може вдовольнити таємничу Сутність, котра дає й відмовляє за власним бажанням. Так чи так, упродовж літа вона втнула ще кілька дивних фортелів, аж Сьюзен вряди-годи непокоїлася, звідки то в дітей зринають такі фантазії.

— Пані Блайт, дорогенька, як ви гадаєте, нащо це Нен щодня мусить обходити вітальню двічі, не стаючи на підлогу?

— Не стаючи на підлогу! Як вона це робить, Сьюзен?

— Стрибає з одного предмета меблів на інший, і на камінну решітку вилазить. Учора була гепнулася звідти сторчголов просто у відерце з вугіллям. Може, дати їй глистогінного, га, пані Блайт, дорогенька?

Той рік назавжди лишився в літописі Інглсайду як рік, коли тато ледь не захворів був на запалення легень, а мама таки захворіла. Якось увечері Енн, уже сильно застуджена, збиралася з Гілбертом на прийняття в Шарлоттаун. Вона вбрала нову пишну сукню й разок перлів, що подарував їй Джем, і була така вродлива, аж діти, що прийшли поглянути на неї перед виходом, подумали, як це чудово — пишатися своєю мамою.