Розділ «27»

Жовтень в Інглсайді того року був дивовижно щасливий та сповнений днів, коли всі не могли не бігати, не співати й не висвистувати. Мама знову була на ногах і не хотіла, щоб до неї ставилися, як до недужої, тож працювала в саду, сміялася — Джем завжди вважав, що в мами чарівний, радісний сміх — і відповідала на численні запитання. «Мамо, а чи далеко звідси захід сонця? Мамо, чому не можна зібрати розлите місячне сяйво? Мамо, а душі мерців справді вертаються в День Усіх Святих? Мамо, а в чому причина причини? Мамо, а чи не краще, коли тебе вб’є гримуча змія, аніж тигр, бо ж тигр спершу роздере тебе й з’їсть? Мамо, а що таке споруда? Мамо, а правда, що вдова — це жінка, у якої здійснилися мрії? Так каже Воллі Тейлор. Мамо, а що роблять маленькі пташки, коли паде злива? Мамо, а ми справді надто романтична сім’я?»

Останнє запитання було від Джема, котрий чув у школі, що так їх назвала дружина пана Алека Девіса. Джем не любив пані Девіс, яка, перестріваючи його в селі з татом чи мамою, незмінно тицяла йому в обличчя довгим указівним пальцем і питала: «Ану ж, як поводиться Джеммі в школі?» Джеммі! Може, вони й були зовсім трошечки романтичні. Так, очевидно, подумала Сьюзен, завваживши на дощаній настилці перед клунею щедрі червоні мазки.

— Ми повинні були їх намалювати, — боронився Джем. — Це плями крові на полі бою.

Інколи вечорами на тлі низького червоного місяця летіли табуни диких гусей, і, споглядаючи їх, Джем відчував незбориме бажання гайнути разом із ними, далеко — до незнаних берегів… і привезти звідти мавп, леопардів, папуг і все таке інше… і дослідити скарби Карибського моря й Мексиканської затоки.

Деякі фрази, як-от «Мексиканська затока» чи «таємниці морів», вабили Джема з нездоланною силою. Втрапити в смертоносні обійми пітона чи зітнутися в битві з пораненим носорогом було для нього звичним щоденним подвигом. А слово «дракон» пробуджувало в ньому благоговійний трепет. У ногах його ліжка висіла улюблена картинка з лицарем у латах верхи на випещеному схарапудженому білому коні й зі списом, що вражав дракона. Розкішний, вигнутий, роздвоєний наприкінці драконів хвіст майорів понад списом, а віддалік, молитовно склавши руки, спокійно й умиротворено вклякла дама в рожевій сукні. Дама, безсумнівно, була вельми подібна на дев’ятилітню Мейбел Різ, чию прихильність уже намагалися відвоювати в запеклих сутичках лицарі гленської школи. Навіть Сьюзен помітила схожість і піддражнила люто розчервонілого Джема. Утім, дракон викликав певне презирство — дрібний і нікчемний під велетенським конем. Здавалося, на те, щоби прохромити його списом, не потрібно великої мужності. Дракони, від яких Джем рятував Мейбел у потаємних мріях, були значно більш «драконисті». Він таки врятував її в понеділок — від гусака старої Сари Палмер. І, певне… о, так, вона, певне, бачила, як відважно він ухопив істоту, що кидалася на нього із бридким сичанням, за довгу зміїсту шию й перекинув через паркан. Проте гусак — це, звісно, не так романтично, як дракон.

То був жовтень вітрів — малих пухнастих вітерців, що муркотіли в долинах, і великих, сильних, що батожили верхівки кленів; вітрів, які вистогнували свою потойбічну пісню на узбережжі й припадали до землі біля підніжжя скель. Ночі, котрі пильнував сонний червоний місяць, були такі прохолодні, що радісно мріялося про теплі й затишні ліжка в спальнях; листя на кущах чорниць почервоніло, засохла папороть набула яскраво-коричневої барви, а поза стайнею палахкотів сумах; зелені пасовиська тут і там лежали, наче латки на скошених полях Верхнього Глена, а на моріжку попід ялинами квітнули багряно-золотаві хризантеми. Повсюди весело цокотіли білки й на незліченних пагорбах цвіркуни вигравали на скрипках мелодію до танцю фей. І треба було збирати яблука й копати моркву. Іноді хлопці ходили випорпувати молюсків із капітаном Мелачі, щойно це дозволяв таємничий приплив, який вряди-годи надходив, ніжно пестячи сушу, і знову ховався в рідній морській глибіні. По гленських городах курився дим від спаленого листя, у клунях лежали гори жовтобоких гарбузів і Сьюзен пекла перші журавлинові тістечка.

Зранку до вечора Інглсайд бринів сміхом. Навіть коли старші діти рушали до школи, Ширлі й Рілла, які були вже достатньо великі, підтримували сімейну традицію. Навіть Гілберт тієї осені сміявся частіше, ніж зазвичай. «Добре, коли тато сміється», — міркував Джем. Лікар Бронсон із Мобрей-Нерровза ніколи не сміявся. Подейкували, буцім свою практику він створив лише завдяки глибокодумному виразу сердитого, неначе в пугача, лиця. Утім, татова практика була ще ліпша, і лише ті, кому вже не судилося одужати, не могли посміятися з його жартів.

Кожної теплої днини Енн працювала в саду, упиваючись барвами осені, наче терпким вином, тішачись передвечірньому світлу, що лилося з неба на багряні клени, і витонченій, тужливо-минущій красі жовтневого пообіддя. Одного золотаво-сірого туманного дня вони вдвох із Джемом висадили всі тюльпанові цибулини, яким у червні належало знов пробудити до життя рожевий, бузковий, жовтий і пурпуровий кольори.

— Як добре готуватися до весни, коли попереду ще маячить зима, правда, Джеме?

— І робити сад прекрасним теж, — відповів Джем. — Хоч Сьюзен каже, що це Бог робить усе прекрасним; але ми можемо допомогти йому, так, мамо?

— Завжди… завжди, синку. Він дає нам цей привілей.

Та все ж немає у світі досконалості. Мешканці Інглсайду тривожилися через Півника Робіна. Усі казали, що, коли інші вільшанки полетять на південь, він теж захоче податися з ними.

— Не пускайте його з дому, доки всі полетять і випаде сніг, — порадив капітан Мелані. — Тоді він забуде про південь і матиме спокій до весни.

Отож Півник Робін жив, наче в’язень. Він став неспокійний — безцільно пурхав кімнатами, а чи сідав на підвіконня, журливо споглядаючи одноплемінників, які по той бік шибки готувалися відповісти на загадковий поклик природи. У нього зник апетит і не могли його спокусити ні черв’яки, ні найсмачніші горішки Сьюзен. Діти розповідали йому про небезпеки, яких він міг зазнати в мандрівці — холод, голод, котів, бурі, самотність і непроглядні ночі — та марно. Півник Робін чув могутній поклик і всім єством прагнув озватися на нього.

Сьюзен поступилася остання. Кілька днів вона ходила понура, та врешті-решт проказала:

— Відпустіть його. Це неприродно — тримати птаха в неволі.

Півника Робіна відпустили наприкінці жовтня, опісля місячного полону. Діти зі слізьми поцілували його на прощання. Він радісно полетів геть, та вже наступного ранку повернувся на підвіконня Сьюзен по хлібні окрушини, а потім розгорнув крила для довгого перельоту.

— Мила, він повернеться до нас весною, — мовила Енн згорьованій Ріллі, та дівчинка лиш невтішно ридала.

— Тше ще так нешкоро, — схлипнула вона.