Розділ «36»

Зійшовши на стежку, що вела до ПОХМУРОГО ДОМУ, Нен відчула, як по спині пробіг холодок. Чи ворухнеться кленова гілка? Ні, Нен проминула її… вона врятована! Е ні, лиха відьмо, ти мене не впіймаєш! Нен дибала глевкою ґрунтовою стежиною, проте ні бруд, ані глибокі колії не могли затьмарити її райдужних сподівань. Іще кілька кроків — і ПОХМУРИЙ ДІМ вирине їй назустріч з-поза темних мокрих дерев. Нарешті вона побачить його! Нен здригнулася… не знаючи, що так у ній озивається страх розвінчання мрії, трагедії і для юних, і для літніх людей.

Нен прослизнула між двох молодих ялин, що затуляли край стежки. Очі її були заплющені. Чи зважиться вона розплющити їх? На мить її охопив жах і схотілося позадкувати й чкурнути геть. Адже… Дама все ж була нечестива. Хтозна, що вона може заподіяти. Вона могла навіть бути чаклункою. Чом це досі на думку Нен ані разу не спало, що Нечестива Дама здатна виявитися чаклункою?

Аж ось Нен рішуче розплющила очі й вражено глянула поперед себе.

Невже це був ПОХМУРИЙ ДІМ — загадковий, статечний маєток із вежами й башточками, маєток із її мрій? Оце!

Вона уздріла великий будинок, колись білий, а тепер брудно-сірий. Там і тут на цвяхах теліпалися поламані й облущені зелені віконниці, парадні сходи були прогнилі, а деякі вікна вибиті. Так, то був лише втомлений, замучений життям старий будинок!

Нен роззирнулася, вражена. Не існувало ні водограю, ні саду — бодай того, що можна було би вважати садом. Подвір’я, огороджене хистким парканом, заросло бур’янами й високою, до коліна, травою. За парканом рила землю сухоребра свиня. Обабіч доріжки, що вела до ґанку, гойдалися під вітром лопухи. По кутках росли неохайні купи гортензій — а проте була там і зграйка войовничих тигрових лілій, і весела клумба з нагідками попід вичовганим порогом.

Нен мляво посунула до клумби. ПОХМУРИЙ ДІМ зник назавжди, та лишалася ще Дама з Таємничими Очима. Адже вона існує… мусить існувати! Що насправді сказала про неї Сьюзен колись давно?

— Господи милосердний, як ти мене налякала! — зненацька озвався шамкотливий, проте добродушний голос.

Дівчинка втупилася в постать, яка виринула з-за клумби нагідок. Хто це? Невже це..? Нен відмовлялася вірити, що це Томасіна Фер. То було б надто жахливо!

«Ох, — думала Нен, мало не плачучи від розпачу, — вона ж… вона стара!»

Так, Томасіна Фер, якщо то справді була вона — а Нен тепер знала, що це Томасіна Фер — була стара. І огрядна! Вона скидалася на перев’язану шворкою перину, з якою кощава Сьюзен завжди порівнювала тілистих сусідок. Томасіна Фер була боса, у полинялій зеленій сукні й старому чоловічому повстяному капелюсі на сивім ріденькім волоссі. Обличчя вона мала кругле, рум’яне та зморшкувате, з кирпатим носом і блякло-синіми очима, довкола яких променилися «гусячі лапки» зморщок.

О, прекрасна Нечестива Дамо з Таємничими Очима, де ти? Що з тобою сталося? Ти ж існувала!

— Хто це ти, дівчатко? — запитала Томасіна Фер.

Нен похопилася й чемно відповіла:

— Я… я Нен Блайт. Я принесла вам оце.

Томасіна радісно вхопила пакунок.

— Як добре знову мати окуляри! — проказала вона. — Без них то й не життя — навіть календаря в неділю не почитаєш. А ти одна з лікарських дітлахів? Які в тебе гарні коси! Я хотіла вас усіх побачити. Чула, що ваша мамця виховує вас в усьому як книжка пише. Тобі це подобається?

— Подобається… що? — О, нечестива прекрасна Дамо, ти не читала календаря по неділях! І ти ніколи не сказала би «ваша мамця»!

— Ну, що тебе виховують як книжка пише.