Розділ «6»

— Чого це в нас повсюди світиться? — здивувалася Енн, коли об одинадцятій вони з Гілбертом під’їхали до воріт Інглсайду. — Напевно, хтось приїхав у гості.

Енн квапливо забігла в дім, але ніяких гостей не було видно. Будинок стояв порожній. Світилося в кухні… у вітальні… їдальні… бібліотеці… у кімнаті Сьюзен та в горішньому передпокої… але ніде не було видно ані душі.

— Як ти гадаєш… — мовила була Енн, та її урвав телефонний дзвінок. Гілберт відповів. Якусь мить він слухав… потім нажахано скрикнув і вилетів геть, навіть не глянувши на Енн. Очевидно, сталося щось жахливе й не було часу пояснювати.

Енн звикла до цього, як і належить дружині того, хто розв’язує питання життя й смерті. По-філософському знизавши плечима, вона скинула жакет і капелюх. Енн дещо сердилася на Сьюзен, якій, бігме, не слід було залишати всі кімнати освітленими, а всі двері навстіж розчахнутими.

— Пані… Блайт… дорогенька… — промовив голос, що не міг належати Сьюзен… та все ж належав саме їй.

Енн утупилася в неї, вражена. Невже це Сьюзен? Без капелюха… у волоссі віхті сіна… ситцева сукня в жахливих плямах і брудних патьоках. А її лице!

— Сьюзен! Що сталося? Сьюзен!

— Маленький Джем зник.

— Зник! — розгублено закліпала Енн. — Але… Сьюзен, як це «зник»? він не міг зникнути!

— Зник! — видихнула Сьюзен, ламаючи руки. — Коли я йшла до Глена, він сидів на кухонному ґанку. Я повернулася ще до настання темряви… а його не було! Спершу… я не злякалася… та не могла ніде його знайти. Я обшукала всі кімнати… він сказав, що втече…

— Дурниці. Нікуди він не втече. Ви дарма так розхвилювалися, Сьюзен. Він, певне, десь тут… заснув… він мусить бути тут.

— Я шукала повсюди… повсюди! Оглянула ввесь сад… усі повітки… погляньте на моє плаття. Я пригадала, що він часто казав, як хотів би поспати в повітці на сіні… Я полізла туди й провалилася в дірку в кутку… і впала просто на свіжі яйця. Добре, хоч ноги не зламала… якщо може бути щось добре, коли маленький Джем зник.

Енн усе ще забороняла собі хвилюватися.

— Як ви гадаєте, Сьюзен, чи не міг він таки піти до гавані з хлопцями? Хоча, звісно, Джем завжди був слухняний…

— Він був… благословенне ягнятко, він був слухняний. Я обшукала тут усе й побігла до Дрю… і Берті-Шекспір, який тоді вже повернувся додому, сказав мені, що Джема з ними не було. Мені аж у грудях щось обірвалося. Ви довірили його мені, а я… Я телефонувала Пакстонам, вони сказали, що ви були в них і поїхали, та вони гадки не мали, куди.

— Ми поїхали в Лобридж до Паркерів…

— Я телефонувала всім, у кого ви могли би бути. Тоді знову побігла в село… і чоловіки пішли на пошуки…

— Ох, Сьюзен, чи варто було..?

— Пані Блайт, дорогенька, я шукала повсюди… де тільки може бути дитя. О, що я пережила за цей вечір! Він казав, що втопиться в ставку…