Розділ «13»

— Тепер зими вже не такі, як у давні добрі часи, правда, мамо? — зажурено мовив Волтер.

Увесь листопадовий сніг давно розтанув і впродовж грудня Глен Святої Марії стояв похмурий і темний поміж вод сірої затоки, на поверхні якої вітер крутив баранці крижаного білого шумовиння. Було всього кілька сонячних днів, коли гавань іскрилася в золотавих обіймах пагорбів; решта ж надходили й ішли в захмареній непривітності. Мешканці Інглсайду марно сподівалися снігу ще до Різдва, та загалом святкові клопоти минали звичним трибом, тож у домі витав дух таємниці, загадкові перешіптування й дивовижні пахощі. Напередодні Різдва все було готове. Ялинка, що її Джем і Волтер принесли з видолинку, стояла в кутку вітальні; на вікнах і дверях висіли лапаті зелені вінки, прикрашені червоними стрічками; поруччями сходів зміїлися паростки туї; полиці в коморі Сьюзен вгиналися від наїдків. А ввечері, коли всі примирилися з тьмяно-багнистим Різдвом, хтось визирнув у вікно й побачив густий, пишний сніг, що квапливо падав на землю.

— Сніг! Сніг! Сніг!!! — закричав Джем. — Мамо, це все-таки біле Різдво!

Інглсайдські дітлахи вклалися спати щасливі. Вони любили, підгорнувши затишні ковдри, слухати, як десь у сніжно-сірій ночі гуде заметіль. Тим часом Енн і Сьюзен прикрашали різдвяну ялинку. «Самі, наче двоє дітей», — зневажливо думала тітонька Мері-Марія. Вона не схвалила ані свічок на ялинці — «ану ж, як від них займеться будинок», ані кольорових кульок — «ану ж, як двійнята надумають з’їсти їх». Проте ніхто на неї не зважав. Усі вже збагнули, що це єдина умова, за якої життя в домі з Мері-Марією Блайт ставало можливим.

— От і все! — вигукнула Енн, почепивши велику срібну зірку на вершечок пишного деревця. — О, Сьюзен, яка ж вона красуня! Добре, що на Різдво ми всі можемо знов стати дітьми, нітрохи цього не соромлячись! Я тішуся, що випав сніг… та сподіваюся, до ранку буря вщухне.

— Завтра цілий день сніжитиме, — упевнено відказала тітонька Мері-Марія. — Про це свідчить моя бідолашна спина.

Енн вийшла до передпокою, відчинила вхідні двері й визирнула надвір. Світ зник за пеленою білої хурделиці. Віконні шиби посіріли від налиплого на них снігу. Сосна була, мов велетенський білий привид.

— Це й справді не віщує нічого доброго, — тужливо сказала Енн.

— Погодою в нас поки що керує Бог, пані Блайт, дорогенька, а не Мері-Марія Блайт, — озвалася Сьюзен із-за її спини.

— Я сподіваюся, що нині бодай ніхто не надумає захворіти й викликати Гілберта, — мовила Енн, вертаючись до вітальні.

Перш ніж зачинити двері, відганяючи штормову ніч, Сьюзен востаннє глипнула в темряву.

— Тільки спробуй народити нині, — грізно кивнула вона будинкові в Верхньому Глені, де дружина пана Джорджа Дрю чекала на своє четверте немовля.

Та попри спину тітоньки Мері-Марії, буря невдовзі вщухла й ранок забарвив чашу білосніжної зимової долини винним багрянцем досвітніх сонячних променів. Діти прокинулися рано, жваві й з ясними очима в передчутті веселого свята.

— Мамо, а Санта-Клаус дістався до нас крізь бурю?

— Ні. Він слабував і йому забракло сил, — мовила тітонька Мері-Марія, що була в доброму гуморі, як на свій звичний настрій, і спромоглася на сякий-такий жарт.

— Санта-Клаус щасливо дістався до Глена, — урвала її Сьюзен, перш ніж дитячі очі взялися імлою від сліз. — Онде, поснідаєте й побачите, що він зробив із вашою ялинкою.

Після сніданку тато кудись зник, але ніхто не звернув на це уваги, бо всі розглядали ялинку — прегарну ялинку в золотих і срібних кульках між свічок, що палахкотіли в усе ще темній кімнаті. А попід нею лежали пакунки — різнобарвні, великі й маленькі, перев’язані яскравими стрічками. Аж тут з’явився Санта-Клаус — розкішний Санта-Клаус у багряній шубі з білою габою, із довгою бородою й кумедним великим черевом. Сьюзен запхала три подушки в оксамитовий балахон, який Енн пошила для Гілберта. У першу мить Ширлі заверещав від жаху, проте не схотів, щоб його вивели геть із вітальні. Санта-Клаус роздав подарунки із жартівливим напучуванням кожному з дітей, і голос його лунав так дивовижно знайомо навіть із-під маски; а насамкінець борода йому зайнялася від свічки, на превелике похмуре вдоволення тітоньки Мері-Марії, яка згодом зітхнула:

— Ох, Різдво тепер не таке, як за мого дитинства.

Тітонька Мері-Марія несхвально глипнула на подарунок, що надіслала для Енн із Парижа маленька Елізабет — невеличку бронзову копію Артеміди зі срібним луком.