Розділ «11»

Наприкінці серпня Енн знову була на ногах, щасливо чекаючи настання золотої осені. Маленька Берта-Марілла щодня квітнула, оточена любов’ю своїх братів та сестер.

— Я думав, що дитина буде весь час плакати, — мовив Джем, захоплено дивлячись, як крихітні рученята хапають його за палець. — Берті-Шекспір мені казав, що немовлята тільки те й роблять, що верещать.

— Я не маю сумніву, що всі немовлята Дрю постійно плачуть, Джеме, дорогенький, — мовила Сьюзен. — Плачуть, певне, на саму думку, що їм доводиться бути Дрю. Але Берта-Марілла — інглсайдське дитя, Джеме, дорогенький.

— Шкода, що я не народився в Інглсайді, Сьюзен, — відповів Джем, який завжди мав жаль, що народився не тут. Ді повсякчас йому про це нагадувала.

— Мабуть, тутешнє життя здається тобі нудним, Енн? — дещо зверхньо завважила була в розмові однокашниця з учительської семінарії.

Нудним! Енн ледь не розсміялася в обличчя гості. Це в Інглсайді життя нудне? Коли гарненьке малятко щодня дивує новим досягненням, коли невдовзі в гості приїдуть Діана, маленька Елізабет і Ребекка Дью, коли в однієї із Гілбертових пацієнток — пані Еллісон з Верхнього Глена — хвороба, котра, якщо вірити літературі, траплялася досі в трьох людей у цілім світі, коли Волтер пішов до школи, коли Нен випила цілий флакончик парфумів з маминого туалетного столика — усі злякалися, що вона вмре, та їй навіть нітрохи не погіршало, — коли чорна кицька-зайда привела десятьох кошенят на кухонному ґанку — нечувана кількість! — коли Ширлі замкнувся у ванній кімнаті й забув, як відчинити двері, коли Миршавко ввесь обмотався липкою стрічкою від мух, коли тітонька Мері-Марія підпалила фіранки у своїй кімнаті, глупої ночі тиняючись кімнатами зі свічкою, і розбудила всіх страхітливими криками. Життя нудне?!

Тітонька Мері-Марія досі жила в Інглсайді. Часом вона жалісливо озивалася: «Коли я вам набридну, ви тільки скажіть… Я сама дам собі раду, як звикле». Авжеж, відповідь на те могла бути лише одна, і вона незмінно лунала з вуст Гілберта, хоч і промовлена вже не таким сердечним тоном, як раніше. Навіть Гілбертова «відданість сім’ї» почала блякнути; він доволі безпорадно — «геть по-чоловічому», як гнівно пирхнула би панна Корнелія, — розумів, що тітонька Мері-Марія стала свого роду тягарем у домі. Якось він наважився тактовно натякнути їй на це, обмовившись за столом про те, як занепадають будинки, що в них надто довго ніхто не живе. Тітонька Мері-Марія кивнула, спокійно зазначивши, буцім міркує, чи не продати їй свій будинок у Шарлоттауні.

— Чудова думка, — підхопив Гілберт, — там нині продається маленький гарний котедж. Один мій знайомий переїздить до Каліфорнії; його будинок дуже нагадує той, яким ви завжди захоплювались — дім пані Сари Ньюман.

— Але пані Ньюман живе там сама… — зітхнула тітонька Мері-Марія.

— Вона й хоче жити сама, — з надією мовила Енн.

— Якщо хтось хоче жити сам, із ним певне щось негаразд, — утяла тітонька Мері-Марія.

Сьюзен ледь спромоглася притлумити стогін.

У вересні на тиждень приїхала Діана, а потім — маленька Елізабет… уже не маленька, але висока, струнка й вродлива Елізабет, хоч і з незмінним ореолом золотих кіс та мрійливою, сумовитою усмішкою. Її батько невдовзі мав повертатися до Парижа, і Елізабет їхала з ним, щоб вести господарство в домі. Удвох із Енн вони гуляли узбережжями старої гавані, вертаючись під мовчазними, пильними ясно-осінніми зорями, пригадуючи колишнє життя в Шелестких Тополях, і знову блукали мапою чарівного краю, яку Елізабет понині зберігала й мала намір зберігати завжди.

— Де б я не жила, вона повсюди висить у моїй кімнаті, — мовила дівчина.

А тоді в інглсайдськім саду майнув вітер… перший осінній вітер. Рожеві призахідні хмари стали гострі й сліпучо-прозорі. Літо зненацька постаріло — надійшла нова пора року.

— Яка рання осінь, — мовила тітонька Мері-Марія тоном, котрий свідчив, що осінь завдала їй особистої образи.

Проте й осінь була дивовижна. Із-над темно-синьої затоки віяли стрімкі вітри й сяяв пишний золотий місяць. У долині квітнули поетичні айстри, із яблуневого саду линув дитячий сміх, тихі ясні вечори спускались на гленські пагорби, а на тлі тонких сріблястих хмар було видно темні силуети птахів. Дні вкорочувалися й у гавань дедалі частіше скрадалися сірі тумани.

Із початком падолисту в Інглсайд по кількох роках обіцянок завітала Ребекка Дью. Вона приїхала на тиждень, та вдалося вмовити її лишитися на два — найпалкіше цього прагнула Сьюзен. Вони з Ребеккою Дью, очевидно, враз відшукали одна в одній рідні душі — тому, що обидві любили Енн, а чи тому, що обидві не зносили тітоньки Мері-Марії.

Якось надвечір, коли дощ стукотів по опалому листю, а вітер плакав попід інглсайдськими дахами, Сьюзен у кухні виливала своє горе співчутливій Ребецці Дью. Лікар Блайт і його дружина поїхали в гості, дітлахи затишно спали у своїх ліжках, а тітонька Мері-Марія, на щастя, пішла до себе з мігренню.