Розділ «29»

Після вечері стало ще гірше. Досі вони із Дженні бодай були самі. Тепер довкола юрмилися інші діти. Джордж-Ендрю схопив її за руку й учвал протягнув через калюжу, перш ніж вона змогла видертися. Ще ніхто й ніколи в житті так не поводився з Ді. Джем, Волтер і Кен Форд вряди-годи дражнили її, та вона й гадки не мала, що існують і такі хлопці.

Керт запропонував їй жуйку, яку щойно витягнув з рота, і розлютився, коли Ді відмовилася.

— Я кину на тебе живу мишу! — репетував він. — Що, думаєш, така розумна? Принда! А твій брат — тютя!

— Волтер не тютя! — утяла Ді. Вона вмирала від страху, проте не могла дозволити нікому ганити Волтера.

— Тютя — він пише вірші! Знаєш, що я зробив би, якби мій брат писав вірші? Я втопив би його, так, як топлять кошенят!

— До речі, у повітці повно приблудних кошенят, — мовила Дженні. — Ходімо їх знайдемо!

Ді не хотіла йти шукати кошенят із цими жахливими хлопцями й знову відмовилася.

— У нас удома й так аж одинадцятеро кошенят, — гордо сказала вона.

— Не вірю! — крикнула Дженні. — Ні в кого не може бути одинадцятьох кошенят! Так не буває!

— В одної кицьки п’ять, а в іншої шість. І я не піду в повітку. Торік я впала з копиці в повітці Емі Тейлор, і розбилася б, якби там на підлозі не лежала купа соломи.

— Я теж одного разу впала би з копиці, якби Керт не вспів мене зловити, — набурмосилася Дженні. Ніхто, окрім неї, не мав права падати з копиць. У Ді Блайт була пригода! Яке нахабство!

— Треба казати не «вспів», а «встиг», — мовила Ді й відтоді між ними з Дженні все було скінчено.

Утім, попереду їх очікувала ціла ніч. Спати вони вирушили, коли вже геть споночіло, бо ніхто з Пенні не мав звички вкладатися рано. У великій спальні, куди привела її Дженні о пів на одинадцяту, стояло два ліжка; на одному з них мостилися Терті й Аннабел. Ді глипнула на друге. Подушки були страшенно засмальцьовані й ковдра давно потребувала прання. Шпалери — славнозвісні шпалери з папугами — були всі в брудних патьоках і навіть папуги не вельми скидалися на папуг. На вмивальнику побіля ліжка стояв червонястий глек і бляшана миска із брудною водою. Ді нізащо не могла б умитися в такому. Що ж, нині вона ляже спати невмита. Добре, хоч нічна сорочка, яку лишила їй на бильці тітка Ліна, була чиста.

Коли Ді, проказавши молитву, підвелася з колін, Дженні зареготала.

— Яка ти старомодна. У тебе такий кумедний святенницький вигляд, коли ти проказуєш молитву. Хіба тепер хтось іще так робить? Молитви — то дурне діло. І нащо це їх казати?

— Я повинна рятувати свою душу, — мовила Ді, пригадуючи слова Сьюзен.

— У мене немає душі, — скривилася Дженні.

— Можливо, та в мене є, — випросталася Ді.

Дженні глянула на неї, проте чари її очей здиміли. Ніколи більше Ді не зазнає чаклунського їхнього впливу.