Розділ «12»

Гілберт провів два тижні в Новій Шотландії, полюючи бекасів — навіть Енн не спромоглася вмовити його на місячну відпустку, — і в Інглсайді настав листопад. Вечорами на тлі темних пагорбів похмуро маячіли темні сосни, проте дім сяяв вогнями й веселощами, хоча вітри, що летіли з Атлантики, співали тужливих пісень.

— Чому вітер сумує, мамо? — запитав одного разу Волтер.

— Тому що він пригадує усі печалі світу від найдавніших часів, — мовила Енн.

— Він просто гуде, бо повітря страшенно вогке, — пирхнула тітонька Мері-Марія, — а моя спина мене вбиває.

Та часом бували дні, коли вітер весело шугав у сріблясто-сірім кленовім гаю, і дні, коли він ущухав, принишклий, а у світі панували ніжні промені пізньоосіннього сонця, мовчазні тіні голих дерев, що лягали вздовж і впоперек долини, і морозно-суворі надвечір’я.

— Погляньте на ту білу вечірню зорю понад осокором, — проказала якось Енн. — Коли я бачу таку красу, я вдячна за те, що просто живу на світі.

— Ти таке дивне кажеш, Енні. Зорі — звичайнісінька річ на Острові Принца Едварда, — мовила тітонька Мері-Марія, думаючи про себе: «Зорі! Наче ніхто ніколи не бачив зірок! А хіба Енні не знає, яке страшне марнотратство коїться в неї під носом, на кухні? Як нерозважливо Сьюзен Бейкер тринькає яйця й додає смалець туди, де цілком стало б і жиру, злитого після смажіння? Чи їй то геть байдуже? Ох, бідолашний Гілберт! Не дивно, що він мусить так багато працювати».

Листопад відійшов у коричнево-сірих тонах, проте зранку сніг витворив своє одвічне біле диво, і Джем, поспішаючи вниз на сніданок, утішено закричав:

— О, мамо, тепер уже скоро Різдво, і до нас прийде Санта-Клаус!

— Невже ти досі віриш у Санта-Клауса? — запитала тітонька Мері-Марія.

Енн насторожено перезирнулася з Гілбертом, який серйозно відказав:

— Тітонько, ми хочемо, щоб наші діти якнайдовше володіли спадком казкового краю.

На щастя, Джем не звернув уваги на тітоньку Мері-Марію. Їм із Волтером так кортіло негайно вибігти в новий звабливий світ, який зима огорнула власною чарівною пишнотою. Енн завжди журилася, що світлий чар неторканого снігу швидко нищать людські сліди — та це було неминуче і, зрештою, їй залишалася щедра краса надвечірніх годин, коли небо на заході багряніло над посивілими долинами й темно-бузковими хмарами, а сама Енн сиділа у вітальні перед каміном, у якім весело палахкотіли кленові дрова. Вона думала про те, яке затишне й гарне сяйво камінного полум’я. Часом воно пустотливо осявало якийсь закуток кімнати, а тоді знову тікало геть. Дивовижні картини з’являлися й зникали тут і там, скрадливі тіні наближалися й відстрибували. Зовні, за великим незаштореним вікном, уся кімната віддзеркалювалася, неначе в мареві, і тітонька Мері-Марія немовби сиділа виструнчившись — вона ніколи не дозволяла собі «розвалюватися» на стільці — надворі попід сосною.

Гілберт сидів, «розвалившись» на канапі, намагаючись не думати про те, що один із його пацієнтів помер того дня від запалення легень. Маленька Рілла гризла власні кулачки у своєму кошичку, і навіть Миршавко, підгорнувши під себе лапи, зважився замуркотіти на килимку побіля каміна — на превелике обурення тітоньки Мері-Марії.

— До речі, про котів, — озвалася вона жалібним тоном, хоча ніхто й не казав про них. — Невже сюди щоночі сходяться всі коти з цілого Глена? Не збагну, як бодай хтось міг спати під учорашні котячі завивання. Ну, та це ж моя спальня виходить вікнами на задній двір, тож, мабуть, я єдина, хто до ранку безкоштовно тішився концертом.

Та перш ніж хтось устиг відповісти, до кімнати зайшла Сьюзен, повідомляючи, що в крамниці Картера Флегга зустріла пані Еліот, яка обіцяла дорогою додому навідатися в Інглсайд. Одначе Сьюзен не сказала, що пані Еліот стривожено додала:

— Сьюзен, що це сталося з пані Блайт? У неділю в церкві вона була геть виснажена й мовби сама не своя. Я досі ще не бачила її такою.

— Я скажу вам, що сталося з пані Блайт, — невдоволено буркнула Сьюзен. — У неї серйозний напад тітоньки Мері-Марії. А пан лікар ніби й зовсім не помічає цього, хоч і обожнює саму землю в неї попід ногами.

— Хіба не типовий чоловік? — зітхнула пані Еліот.