Розділ «28»

Півник Робін повернувся, коли Інглсайд і Долина Райдуг узялися першим несміливим зеленим пломенем весни — і повернувся з подружкою. Удвох вони звили гніздечко на Волтеровій яблуні; Півник Робін не зрікся колишніх прив’язаностей та звичок, проте його перната молода була сором’язлива — чи то насторожена — і нікого не підпускала близько до себе. Сьюзен уважала повернення Робіна справжнім дивом і того ж дня написала про це Ребецці Дью.

Прожектор у маленькій драмі інглсайдського життя час від часу посувався, освітлюючи того чи того з дійових осіб. Зима минула без жодних пригод, а в червні героїнею одного з епізодів стала Ді.

У школі з’явилася нова дівчинка, яка на прохання вчительки назвати своє ім’я заявила: «Я — Дженні Пенні», точнісінько так, як можна було б сказати: «Я — королева Єлизавета» чи «Я — Єлена Прекрасна». Щойно вона заговорила, усі відчули, що той, хто не знає Дженні Пенні, і сам стає безликою комахою, а той, хто не здобуде прихильності Дженні Пенні — однаково, що не існує. Принаймні це сталося з Ді Блайт, хоч вона й не могла описати своє відчуття достоту такими словами.

Дженні Пенні була на рік старша за восьмилітню Ді, проте з найпершого дня трималася запанібрата з «великими» дівчатами десяти й одинадцяти років. Зненацька вони збагнули, що не можуть попихати нею чи зневажати її. Дженні Пенні не була вродлива, та всі мимохіть звертали увагу на її зовнішність. Вона мала кругле обличчя із кремово-білою шкірою, обрамлене м’якими матовими чорними косами, і велетенські густо-сині очі з довгими закрученими віями. Коли вона поволі зводила ці вії й презирливо дивилася на вас, ви відчували себе хробаком, що має за ласку не бути розтоптаним. Утім, дівчата воліли почути образу від неї, аніж похвалу від когось іншого, а ввійти до числа тимчасових її повірниць було дивовижною, майже нестерпною честю — бо ж таємниці Дженні Пенні вражали. Пенні вочевидь були незвичайні люди. Дженнина тітка Ліна мала розкішне золоте намисто із гранатами, яке подарував їй дядько-мільйонер. Одна з її кузин носила перстень із діамантом, що коштував тисячу доларів, а інша перемогла на конкурсі декламаторів серед тисячі семисот учасниць. Іще одна тітка була місіонеркою в індійській колонії «для проказаних». Одне слово, гленські школярки, вірячи — принаймні попервах — кожному слову Дженні Пенні, дивилися на неї захоплено й заздрісно, і так невпинно говорили про неї вдома, що їхні батьки хоч-не-хоч мусили звернути на це увагу.

— Сьюзен, хто ця дівчинка, до якої Ді, здається, дуже прихилилася? — запитала Енн якось увечері, після того, як Ді розповіла про «маєток», де мешкала Дженні Пенні, із «дерев’яним мереживом» на даху, п’ятьма еркерами, березовим гаєм неподалік і каміном із червоного мармуру у вітальні. — Я ніколи не чула прізвища Пенні в Чотирьох Вітрах. Ви щось про них знаєте?

— Вони тут нові люди, пані Блайт, дорогенька — нещодавно купили стару ферму Конвеїв, на висілку. Я чула, що той Пенні був теслею, та прожити зі свого фаху не міг — певно, тому, що надто багато часу згаяв, доводячи, що Бога нема — і надумав заопікуватися фермою. Вони, як я можу судити, чудні. Діти витворяють усе, що хочуть. Батько їхній каже, що його від малого замуштрували до смерті, і з його дітьми так не буде. Тим-то ця Дженні ходить до гленської школи. Вони живуть ближче до Мобрей-Нерровза й інші діти вчаться там, але Дженні схотіла піти до нас. Половина ферми Конвеїв — у нашому окрузі, тож Пенні платить податок на дві школи й може віддавати дітей до обох, якщо забажає. Хоча ця Дженні, здається, не донька йому, а небога — батьки її вмерли. Подейкують, то Джордж-Ендрю Пенні замкнув вівцю у підвалі баптистської церкви в Мобрей-Нерровзі. Може, вони й гідна, чесна сім’я, але ж нехлюї страшні, пані Блайт, дорогенька, і вдома в них усе шкереберть — і, про мене, варто заборонити Діані знатися з тою дикунською зграєю.

— Я не можу завадити їй спілкуватися із Дженні в школі, та й про саму цю дитину не знаю нічого поганого, хоч і певна, що вона аж надто перебільшує, розповідаючи про своїх рідних та їхні пригоди. Ну, але думаю, невдовзі це захоплення в Ді минеться й ми більше не почуємо нічого про Дженні Пенні.

Утім, вони чули про неї й далі. Дженні сказала Ді, що та подобається їй найбільше з усіх однокласниць, і Ді, відчуваючи, що королева обдарувала її своєю милістю, відповідала захопленим поклонінням. Вони були нерозлучні на перервах, писали записки одна одній по вихідних, разом жували соснову живицю, обмінювалися ґудзиками й ліпили піщані башти, аж поки зрештою настав день, коли Дженні запросила Ді до себе на цілий вечір і ніч.

Мама категорично відмовила й Ді пролила немалу кварту сліз.

— Ви ж дозволяли мені ночувати у Персіс Форд, — ридала вона.

— То було… інше, — завагалася Енн. Вона не хотіла, щоб Ді росла чванькуватою, та з усього, що їй доводилося чути про сім’ю Пенні, ясно випливало, що дружити з ними інглсайдським дітям не слід. Окрім того, непокоїла її також приваба, яку мала Дженні в очах Діани.

— Я не бачу різниці, — хлипала Ді. — У Дженні манери так само вишукані, як у Персіс! Вона ніколи не жує купованої жуйки. Одна з її кузин знає всі правила етикету й Дженні навчилася їх від неї. Вона каже, що ми навіть гадки не маємо, що таке етикет. І вона пережила стільки всіляких пригод!

— Хто тобі це сказав? — запитала Сьюзен.

— Дженні сама розповіла. Їхня сім’я незаможна, та в них є шановані й дуже багаті родичі. Один її дядько — суддя, а мамин кузен — капітан найбільшого корабля у світі. Дженні давала ім’я тому кораблю, коли його вперше спустили на воду. А в нас немає ні дядька-судді, ні тітки-місіонерки в колонії для проказаних.

— Не проказаних, а прокажених, доню.

— Дженні сказала «проказаних». Мабуть, їй краще знати — то ж її тітка. І в неї вдома так багато всього, що я хочу побачити. У Дженні в кімнаті шпалери з папугами, а у вітальні в них повно совиних опудал, і ще плетений килим у передпокої, а на ньому зображений цілий будинок, і на шторах вишиті троянди. І в неї є справжня хатинка для ігор, яку їм побудував її дядько, а ще з ними живе їхня Ба, а вона — найстаріша людина в світі. Дженні каже, що Ба жила ще до потопу. Може, я більше ніколи не побачу людини, котра жила до потопу!

— Їхній бабці вже замалим не сто літ, як я чула, — озвалася Сьюзен, — та якщо твоя Дженні каже, буцім вона жила до потопу, то з неї плетуха добряча. Бозна-що ти можеш підхопити, вештаючись по таких людях.

— Вони вже давно перехворіли на все, що могли, — боронилася Ді. — Дженні каже, що в них був кір, і кашлюк, і свинка, і все в один рік.

— Аби ще віспи в них не було, — буркнула Сьюзен. — Дитя верзе казна-що — як зачароване!