Розділ «32»

— У їхній родині кожен похорон — то сенсація. Чи можливо ж забути, що сталося на похороні Пітера Кірка?

Волтер нашорошив вуха. Це звучало цікаво, проте, на жаль, пані Міллісон не розповіла, що сталося того дня. Усі присутні, певно, чи то були на похороні, чи знали цю історію з переказів.

(«Але чому вони всі так знітилися на згадку про це?»).

— Звісно, усе, що сказала тоді Клара Вілсон — чистісінька правда, але Пітер, сердешний, уже в могилі, тож лишімо його там, — звеліла пані Чабб зі святобливим виглядом, так, мовби хтось пропонував його ексгумувати.

— Мері-Анна часто каже такі чудернацькі речі, — озвалася пані Різ. — Знаєте, що вона сказала, коли ми йшли на похорон Маргарет Холістер? — «Мамо, — сказала вона, — а на похороні всім даватимуть морозиво?»

Кілька дам обмінялися усмішками. Більшість із них удавали, що не почули слів пані Різ. То був єдиний спосіб збутися її теревенів про Мері-Анну, незмінних, доречних і недоречних. Коли тільки трохи її заохотити, вона могла довести слухачів до безумства. «Знаєте, що сказала Мері-Анна?» — то був утертий гленський жарт.

— До речі, про похорони, — мовила Сілія Різ. — Коли я була дівчиною, у Мобрей-Нерровзі сталося дещо вельми дивне. Стентон Лейн поїхав був до Штатів, а потім надійшла звістка, що він там помер. Його рідня телеграфувала, щоб тіло прислали додому. Та коли труна прибула, Воллес Мак-Алістер, розпорядник, велів її не відкривати. Похорон уже мав розпочатися, як відчинилися двері й зайшов сам Стентон Лейн, живий і здоровий. Ми ніколи так і не дізналися, що то за тіло було в труні.

— А що з ним зробили? — поцікавилась Агата Дрю.

— Поховали. Розпорядник сказав, що зволікати не можна. Хоча це й не випадало назвати похороном — усі так раділи з повернення Стентона. Пан Довсон навіть проспівав «Світло неждане» замість «Утіштеся во Христі», хоча більшість воліла-таки дотримати звичного ритуалу.

— Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? «Мамо, — сказала вона, — а пастори знають усе-все?»

— Пан Довсон завжди губився в скрутній ситуації, — мовила Джейн Берр. — Частина його парафії була у Верхньому Глені, і, пригадую, одного разу він уже розпустив паству, коли похопився, що дяк не зібрав пожертв. То він не вигадав нічого кращого, як кинутися з тацею межи люди надвір. Звісно, — погодилася вона, — тоді пожертви давали й ті, хто не давав ані до, ні опісля того — вони не зважилися відмовляти пастору. І все ж така поведінка не личить священикові.

— Чого я не зносила, — озвалася панна Корнелія, — то це його немилосердно довгих молитов на похоронах. Дехто часом міг навіть позаздрити небіжчикові. Але на похороні Летті Грант він перевершив сам себе. Її мати вже замалим не вмлівала, тож я штурхнула його в спину парасолькою й достеменно сказала, що він надто довго читає молитву.

— Він ховав мого бідолашного Джарвіса, — мовила пані Карр, утираючи сльози. Вона завжди плакала, згадуючи свого чоловіка, хоч від його смерті минуло вже двадцять років.

— Його брат також був пастором, — підхопила Крістіна Марш. — Він приїздив у Глен іще за мого дівоцтва. Якось у нашім клубі був концерт, і він сидів на сцені, бо теж мав виступати. Нервовий був, як і брат, ото й відсувався зі стільцем далі й далі, аж поки беркицьнувся із краю помосту на квіти, які ми поставили попід сценою. Усе, що було видно в ту мить — це його ноги над помостом. Чомусь після цього я вже не могла слухати його проповідей. У нього були такі велетенські ступні.

— Похорон Стентона Лейна, можливо, і розчарував когось, — мовила Емма Поллок, — та краще все ж поховати стороннього, аніж узагалі нікого. Пригадуєте плутанину із Кромвелями?

Дами засміялися.

— Розкажіть нам цю історію, — попросила пані Кемпбелл. — Не забувайте, пані Поллок, я чужа тут, і ваші родинні саги мені невідомі.

Емма не знала слова «саги», проте була натхненною оповідачкою.

— Ебнер Кромвель мешкав на одній із найбільших ферм неподалік Лобриджа й був тоді членом парламенту. Велика птиця поміж консерваторів, він знався з усіма впливовими людьми на нашім острові. За жінку собі Ебнер узяв Джулію Флегг — мати її була з Різів, а бабця з Клоу, тож вони доводилися ріднею ледь не кожній сім’ї в Чотирьох Вітрах. Аж ось одного дня у «Дейлі Ентерпрайз» з’явилося оголошення: мовляв, пан Ебнер Кромвель зненацька помер у Лобриджі й похорони відбудуться наступного дня о другій. Чомусь ніхто з його сім’ї тої газети не бачив, і телефонів до сіл тоді ще не проводили. Ебнер наступного дня поїхав у Галіфакс на партійний з’їзд. А пополудні до Кромвелів почали з’їжджатися люди — раніше прибували, щоб устигнути сісти зручненько, бо ж думали, що з такої нагоди всіх буде ціла тьма. Ебнер був надзвичайно шанований чоловік. Людей таки наїхала тьма, ви вже мені повірте. Вервечка екіпажів розтяглася на кілька миль — до третьої, хто тільки міг, прибував, щоб віддати Ебнерові останню шану. Пані Кромвель із голосу спала, доводячи всім, що її чоловік не помер. Спершу люди не вірили — аж її винуватили, що вона десь переховує тіло. Потім вона розповідала це плачучи. А коли зрештою повірили — усе одно поводилися так, наче Ебнер був мертвий. І вони столочили всі її клумби, якими вона так пишалася. Та ще й кузени сподівалися дістати в Джулії вечерю й лишитися на ніч, а вона ж і запасів не мала, бо взагалі не була далекоглядна. Коли за два дні Ебнер повернувся, Джулія була в ліжку з нервовим виснаженням, і мусила зо кілька місяців оклигувати. Вона шість тижнів нічого не їла — ну, майже нічого. Подейкували, що вона сказала, мовляв, якби Ебнер і справді помер, їй було б легше, та я ніколи не вірила в це.

— Хтозна, — мовила пані Мак-Крірі. — Люди часто кажуть страшні речі. І в горі їм важко притлумити істинні почуття. Онде й сестра Джулії, Клариса, співала в церковному хорі, мов і не було нічого, кілька днів по смерті чоловіка.