Розділ «22»

— Ви запряглися в ярмо, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, яка чула всю розмову, натираючи срібло в кухні.

— Може, і так. Але, знаєте, Сьюзен, я й сама хочу написати цей «неклорог». Мені подобався Ентоні Мітчелл… хоч я майже його й не знала… і я певна, що він перевернувся б у труні, якби за некролог йому була порожня базгранина, що її друкує «Дейлі Ентерпрайз». Ентоні був обтяжений почуттям гумору.

— Ентоні Мітчелл був замолоду гарним хлопцем, хоч, як то кажуть, пані Блайт, дорогенька, трохи не з цього світу, та й не аж такий спритний, щоб догодити Бессі Пламмер. Але він умів заробити копійку, і завжди сплачував свої борги. Звісно, жінку він собі взяв негодящу. Та хоч нині Бессі Пламмер і нагадує собою пародійну валентинку, свого часу вона була таки прегарна. Дехто з нас, пані Блайт, дорогенька, — зітхнула Сьюзен, — і таких спогадів звіку не має.

— Мамо, — мовив Волтер, — наш задній ґанок весь обріс ротиками. А за вікном комори вільшанки мостять гніздо. Ви ж дозволите їм, правда, мамо? Не будете відчиняти вікно й проганяти їх?

Енн кілька разів зустрічалася з Ентоні Мітчеллом, хоч його сірий будиночок між узбережжям та сосняком, понад яким, мов велетенська парасоля, хилила свої віти старезна розлога верба, стояв у Нижньому Глені, де практикував лікар із Мобрей-Нерровза. Проте Гілберт вряди-годи купував у нього сіно, і якось, коли він приїхав із возом до Блайтів, Енн провела його своїм садом і виявила, що вони говорять однією мовою. Їй сподобався Ентоні Мітчелл — його витончене, зморшкувате, привітне лице, щирий відважний погляд бурштиново-карих очей, що ніколи його не обманювали, за винятком хіба того дня, коли пуста й мінлива врода Бессі Пламмер затягла його у вирву нерозважного шлюбу. Утім, він ніколи не здавався нещасливим чи незадоволеним. Доки міг орати, зрощувати і збирати врожай, він тішився, достоту, як пасовище в сяєві сонячних променів. Його темна чуприна лише де-не-де взялася сивиною, а зрілий, безтурботний дух виявлявся в його нечастій, проте дуже добрій усмішці. Його старі поля давали йому хліб і щасливий спокій, радість перемоги й утіху в журбі. Енн приємно було, що по смерті він лежав біля них. Він, можливо, «пішов радісно», та він і жив радісно. За словами лікаря з Мобрей-Нерровза, коли він повідомив Ентоні Мітчелла, що не дасть йому надії на одужання, той усміхнувся й відповів: «Що ж, я старію, життя стає одноманітне. Смерть принесе мені певну зміну. Дуже цікаво ближче познайомитися з нею, лікарю». Навіть пані Мітчелл, вряд з усією своєю бриднею, висловила кілька зауважень, які дали змогу побачити справжнього Ентоні. Кілька днів потому Енн, сидячи при вікні у своїй спальні, написала вірш «Могила старого» й перечитала його вельми втішено:

«То поховайте там, де вітер дише

У серці лісу, у сосновій тиші,

Де моря шум, цей споконвічний звук,

Долине вранці через східні луки,

Де ніжну пісню виплетуть дощинки

Над місцем його вічного спочинку.

Де буде зелень польова глибока

Шовки стелити по обидва боки,

Де та рілля, яку він розробляв,

Де вбрана конюшинами земля,

І де сади в цвітінні та плодах,

Які він так дбайливо доглядав.

І хай край нього зорі мерехтять,

Якими милувався за життя,