Розділ 7

— Ну що ти, Гаррі, — докорила вона, побачивши вираз мого обличчя. — Це тобі на користь.

— Що це таке? — підозріло спитав я.

— Це ліки! — радісно проспівала вона. — Адже ти любиш приймати ліки, так?

В іншому кінці кімнати стояв Бридкий Білл, він не зводив з мене очей. Його присутність доводила мої підозри: він уже готувався застосувати силу. Я сказав:

— Я вимагаю пред'явлення дозволу, підписаного моїм найближчим родичем.

— Просто дай мені руку, — сказала вона й схопила мене за рукав, але я його висмикнув.

— Я вимагаю адвоката, юридичного представника.

— Але ж це не в'язниця, Гаррі! — весело відповіла вона, скосивши очі на Бридкого Білла. — Тут немає адвокатів.

— Я маю право на думку іншого спеціаліста!

— Доктор Абель просто робить те, що тобі краще. Навіщо все ускладнювати? Ну ж бо, Гаррі…

Цієї миті Бридкий Білл міцно схопив мене ззаду і я вже не вперше пошкодував, що за більш ніж двісті років так і не навчився якихось бойових мистецтв. Він, колишній зек, вважав, що бути санітаром у божевільні — це точнісінько як у тюрмі, тільки краще. Кожного дня він упродовж години тренувався в садку лікарні й приймав стероїди, від яких його брови завжди виблискували від поту, а яєчка, напевно, зменшувалися, а він намагався компенсувати це додатковими тренуваннями й додатковими стероїдами. Хоч якими б не були його статеві залози, руки в нього були товстіші за мої стегна, і він схопив мене ними так сильно, що я здійнявся над стільцем, безпомічно дриґаючи в повітрі ногами.

— Ні! — благав я. — Будь ласка, не робіть цього, будь ласка…

Клара ляснула мене по руці біля ліктя, щоб шкіра почервоніла, а тоді вхитрилася не влучити у мою вену. Я смикав ногами, а Бридкий Білл стиснув мене так сильно, що жар ударив мені в очі, а мозок став наче ватним. Я відчував, як голка встромляється, але не відчув, чи її вийняли, а потім мене кинули на підлогу й сказали:

— Не будь таким дурнем, Гаррі! Чому ти завжди такий дурень, коли тобі намагаються зробити краще?

Вони залишили мене самого, сидіти й чекати дії медикаменту. Мій розум гарячково намагався вигадати, як зробити з доступних мені речовин антидот проти отрути, що розтікалася по моєму організму, але лікарем я став у цьому житті вперше, тож ще не мав часу дізнатися про нові препарати. Я поповз навкарачки по підлозі до графина з водою та випив усе, що в ньому було, а потім ліг на спину посеред кімнати й намагався сповільнити дихання та серцебиття в даремній спробі обмежити поширення препарату. Мені спало на думку, що я мушу спробувати відстежити власні симптоми, тому я розвернувся на підлозі так, щоб бачити годинник. Через десять хвилин я відчув легке запаморочення, але воно минуло. Через п'ятнадцять я збагнув, що мої ноги були на іншому боці планети, що хтось розпиляв мене навпіл, але нерви попри розірвані кістки залишив цілими, і тепер мої ноги належали комусь іншому. Я розумів, що це неможливо, але смиренно прийняв, що вочевидь усе саме так і є.

Прийшла Тіпалка. Вона стала наді мною й сказала:

— Що робиш?

Я подумав, що насправді їй не потрібна відповідь, тому промовчав.

По одній з моїх щік текла слина. Мені радше подобалося відчуття прохолодної рідини на розпеченій шкірі.

— Що робиш, що робиш, що робиш? — вищала жінка, і я подумав, чи знають уже в Нортумбрії про адренергічні агоністи, чи ще ні.