Розділ 76

— Ти Гаррі?

Голос дитячий, юний, ще не зламаний. Мені було шістнадцять; хлопчик на вигляд мав дев'ять років. На ньому був сірий кашкет, сірий піджак, біла сорочка, смугаста синя краватка та білі гольфи, які він натягнув майже до рожевих колін. На плечі в нього висіла сумка, а другою рукою він тримав пакет злиплих цукерок. Обличчю Вінсента Ренкіса треба було ще багато дорослішати, і не було жодного сумніву, що в цьому плані роки від десяти до вісімнадцяти не будуть для нього добрими. Волосся, що стирчало з-під кашкета, вже було рідким, пророкуючи свою відсутність наприкінці життя, але в очах виблискував старий знайомий розум.

Я дивився на цю дитину, якій було сотні, а може й тисячі років, і нагадував собі, що мені лише шістнадцять, що я — підліток-сирота з Лідса, який намагається бути крутим.

— Так, — відповів я місцевим акцентом. — А тобі яке діло?

— Мій батько послав мене знайти тебе, — твердо відповів він. — Ти впустив ось це.

Він дуже обережно простягнув мені синій зошит. Той був дешевий і дещо обірваний, всередині була чиясь домашня робота з французької: вздовж акуратно накреслених полів на сторінках було je m’appelle, je suis, je voudrais. Я погортав сторінки, потім підвів погляд і сказав:

— Це не…

Але хлопчика вже не було.