Розділ 59

Що спіткало її? Чому вона не приїхала?

Саме це питання понад усе й визначило мої подальші дії. Я потайки повернувся до вокзалу й сів на перший поїзд до Лондона.

Квиток я не купив.

Шестирічного за безквитковий проїзд ніхто до суду не притягне.

Знову в Лондоні.

Лондон 1925 року був містом на межі змін. У Стоук Ньюїнгтоні[5] в день мого прибуття мер відкрив нову поїлку для тяглових коней, щоб ті не страждали від спраги, а через кілька годин після церемонії в цю поїлку врізалася автівка, водій якої втратив контроль на повороті. Усі розуміли, що насуваються зміни, але оскільки ніхто не знав, якими саме будуть ці зміни, суспільство неначе колихалося, балансувало над прірвою, однією рукою вчепилося в старе, а другою штовхало вперед нове. Вуличні торговці овочами та фруктами воювали проти магазинів, лейбористи — проти лібералів, а Торі тим часом знехотя змирилися з неминучими реформами, але дипломатично сподівалися, що найбільш суперечливі заходи проштовхнуть їхні суперники. Символом цієї епохи були рівні права; жінки, які раніше боролися за політичну рівність, тепер звернули свою увагу на соціальну рівність: на право палити, пити та гуляти так само, як чоловіки. Нічого з цього моя бабуся Констанс не схвалила б; втім, насправді вона нічого не схвалювала ще з 1870-их.

Хлопчиком цими вулицями пройти було легко. У провулках і біля борделів досі було багацько зграй малолітніх крадіїв, а Голборн[6], попри свої претензії на імперську пишність, досі був лише фасадом без нутрощів. Я рухався впевнено, копи на мене поглядали, але не зупиняли; я прямував вглиб міста, до Клубу Хронос. Від просякнутого вугіллям повітря біле каміння почорніло; навіть новіші будівлі вже були вкриті ініціалами та повідомленнями, які нашкрябали на цьому бруді. Але ж ось той провулок, де був Клуб Хронос, де того теплого літнього воєнного дня я вперше зустрівся з Вірджинією і ми розмовляли про час і про правила, сидячи поміж вкритими проти пилу меблями. Ось двері, але немає вивіски. Немає латунної таблички. Нічого немає.

Я все одно постукав.

Двері відчинила покоївка, на якій був накрохмалений фартух і чепець, який на три чверті складався з рюшів.

— Так? — суворо спитала вона. — Чого тобі треба?

Я інстинктивно збрехав:

— Ви купуєте апельсини? — спитав я.

— Що? Ні! Геть звідси!

— Дуже прошу, мадам, — крикнув я. — Найкращі апельсини Хронос!

— Іди геть, розбишако! — гаркнула вона й, щоб було зрозуміліше, злегка копнула мене ногою й зачинила переді мною двері.

Я приголомшено стояв посеред вулиці й дивився в пустоту.

Клубу Хронос не було. Я почав гарячково шукати знаки, натяки або повідомлення, залишені в залізі або камені — хоч якусь підказку, куди він дівся — нічого. Різко розвернувшись, я зазирнув у стічну канаву, шукаючи хоч якусь подобу натяку, аж раптом побачив, що нагорі смикнулася завіса.

Моє серце завмерло.

Авжеж.

Дурень, дурень, дурень!