Розділ 37

— Думаю, так воно і є, — обережно відповів я. — Боюсь, я мушу це робити.

— Але ж проституток постійно вбивають! Донеси на Теда Банді, вистеж Менсона, знайди Зодіака[4]… Навіщо витрачати свій час на цього одного чоловіка? Боже, Гаррі, це що, твій спосіб змінити щось по собі?

— Але ж я не можу нічого змінити, — зітхнув я. — Я не втручаюся в ніякі значні усталені події. Тед Банді вбиватиме; Зодіак тероризуватиме Каліфорнію. Усе це було й, згідно з кредо Клубу Хронос, має повторитися.

— То навіщо ти вплутуєшся? Боже мій, просто сядь і розслабся.

Я відкинув голову назад, щоб побачити зірки, які саме з'являлися на небі.

— Трохи менше, ніж за двадцять років, людина ходитиме по Місяцю. Сотні тисяч людей без жодної розумної причини загинуть у В'єтнамі, дисидентів розстрілюватимуть, чоловіків катуватимуть, жінки плакатимуть, діти помиратимуть. Ми все це знаємо і ми… нічого не робимо. Я не пропоную змінити світ. Я не стверджую, що ми знаємо, як це зробити. Яким буде майбутнє, якщо цього не трапиться? Але ж ми мусимо робити… щось.

Вона докірливо цокала язиком.

Дивно, але цей слабкий звук посеред тихої ночі мене чомусь дратував. Я відвернувся, ще сильніше закинув голову назад і втупився в небо, роздивляючись сузір'я. Якщо чесно, то мої слова мені самому здавалися дещо пустими. Я нахвалював участь у долі навколишнього світу, але якою мала бути моя роль? Убивця чоловіка, який у цьому житті ще не скоїв убивства.

— Лінійні мають лише одне життя, — зрештою сказала вона, — і вони не дають собі клопоту щось змінювати. Це просто незручно. Лише деякі це роблять. Деякі… «великі» люди, або розлючені, або ті, кого так сильно принижують, що їм не залишається нічого іншого, окрім як давати здачі й змінювати світ. Але ж, Гаррі, всіх цих «великих» людей поєднує одна спільна риса: вони майже завжди самотні.

— Це мене не лякає, — сказав я. — Адже я не великий чоловік.

— Ні, — відповіла вона. — І тому виходить, що ти просто вбивця.

Потім я йшов уздовж берега сам; море котилося хвилями на чорне каміння та білий пісок, а Акінлеє пливла до нової вечірки, до нової випивки, до нових пригод.

— Мене більше ніщо не дивує, — пояснювала вона, — окрім того, в чому зізнаються люди, коли налигаються.

Я ледве втримався, щоб не зітхнути. Мене зізнання людей і найпотаємніші секрети їхніх душ уже давно не дивували.

Я не мав жодного сумніву: Річард Лайл убиватиме.

Мені чекати, доки це відбудеться?

Я поїхав до Лондона. Розмері Досет працювала в Бетерсі, тож саме туди я й поїхав, знов до старих, сповнених димом закладів, розташованих серед сповнених димом вулиць. До секретних служб я пішов не стільки тому, що бажав дізнатися їхні історії, скільки заради навчання, а ще для того, щоб кинути виклик своїм розумовим здібностям. Тепер я користався цими навичками, вчився бути сірим, нічим у куті кімнати. Я спостерігав, як Розмері обирає собі клієнтів із делікатністю торпеди, що влучає в нафтовий танкер, і відчув дивну пустоту в животі, коли згадав, що було між нами раніше. Між нами були гроші — це я розумів добре — але коли ти самотній, такі стосунки дуже легко романтизувати. Я вистежив Річарда Лайла й спостерігав за тим, як спостерігав він. До його першого вбивства залишалося ще кілька років, він був молодим чоловіком, манери якого, можливо, були трохи моторошні, але загалом непосвяченому спостерігачеві ніщо не підказувало, ким він стане згодом. Лайл був навіть певною мірою милий. Він спав із проститутками й завжди платив їм, мав репутацію пристойного, хоча й трохи дивакуватого хлопця. Зі своїми колегами він був у не дуже близьких, але дружніх стосунках, а коли я проникнув у його квартиру та обшукав її, то не знайшов там ні зображень смерті, ні засобів для катування — жодних ознак насилля. Найгірше, що було в тій квартирі — неминущий запах, що залишали по собі тушонка та цибуля. Його радіоприймач був налаштований на Бі-Бі-Сі, а книжки та журнали, яких було небагато, були здебільшого присвячені радощам життя за містом. Було легко уявити його пенсіонером, якому трохи за шістдесят, який іде селом, взутий у практичні чоботи, а біля нього весело підстрибує собака; трохи згодом цей добродій завітає до місцевого паба, де всі його зватимуть Річ або Дик, а хазяїн намагатиметься догодити. Я побачив це так чітко, майже так само чітко, як ніж у його руці перед тим, як він встромив його в мене посеред туману.

Але він цього ще не зробив.

Чи може бути врятованим навіть Річард Лайл?

Голос Вінсента, на той час мого студента, коли ми сиділи разом у моєму кабінеті в Кембриджі й пили віскі: