Розділ 35

— Я їх уже викинув…

— Не викидати, а палити треба! Палити! Навіщо я витрачаю час на людей, що лише приходять і створюють проблеми? Через те, що членів у Клубі майже не залишилося, бюрократія стала майже нескінченною!

— Вибачте, що питаю, але який зараз статус у Ленінградського Клубу? — поцікавився я. — Коли я був тут останнього разу, тут була гласність на всю котушку, а зараз…

Вона зневажливо пирхнула:

— Клуб у лайні, — пояснила вона, стукаючи в такт словам пляшкою по стільниці. — Ніхто не хоче тут залишатися — ніхто! У старі добрі часи завжди один або двоє пробиралися в партійну ієрархію, просто для того, щоб ті, хто тут народився, мали друга в суді, а зараз? «Це надто непевно, мадам Ольга», — скавчать вони. «Що б ми не робили, на чиїй би стороні не були, все одно стаємо жертвами чисток і розстрілів, це не варте таких зусиль». «І якщо ми не потрапляємо в чистку в 1930-их, то потрапляємо під час війни, а якщо не під час війни, то в часи Хрущова. Нам ця гра набридла». Хитрі засранці! Стійкості в них немає, ось у чому проблема! Або ж «Ми хочемо жити добре, мадам Ольга. Ми хочемо побачити світ», а я їм: «Ви росіяни. Ви можете сто життів прожити, і всю Росію не передивитися», — її голос сочився докором. — Вони не хочуть витрачати час та сили на життя на рідній землі, вони всі тікають за кордон, емігрують, але все одно очікують, що за ними доглянуть, коли вони знов народяться. Шмаркачі!

Я здригнувся, бо черговий удар пляшкою мало не перекинув не тільки склянки, але й сам стіл.

— Я єдина, хто тут залишається, я єдина, хто дає собі клопоту доглядати за майбутніми членами! Ви знаєте, що я отримую гроші з інших клубів? Париж, Нью-Йорк, Токіо. Тепер у мене є правило. Берете одного з моїх членів — всі його грошові внески надсилайте мені! І всі погоджуються, — додала вона, — бо всі вони знають, що я права. Візитери, що приїжджають повитріщатися — єдина розвага, що залишилася.

— А… як щодо вас? — ризикнув спитати я. — Яка ваша історія?

На мить її підборіддя розслабилося й промайнув образ жінки, що ховалася в Ользі під кількома кофтами. Він зник так само швидко, як і з'явився.

— Білоруска, — сказала вона. — Мене розстріляли в 1928-му, — додала вона, трохи випроставшись при цьому спогаді, — тому що дізналися, що мій батько був князь, сказали мені, що я маю написати самокритичний документ, в якому оголосити себе буржуазною свинею, а потім працювати в колгоспі; а я відмовилася. Вони катували мене, щоб я зізналася, але навіть коли в мене була внутрішня кровотеча, я стояла й казала: «Я донька цієї чудової країни, я ніколи не братиму участі в мерзотах вашого режиму!» І коли мене розстріляли, то був мій зірковий час, — вона злегка зітхнула, згадуючи. — Тепер я, звісно, розумію їхню точку зору, — буркнула вона. — Треба пережити революцію, щоб помітити, як голодують селяни, які розлючені стають робітники, коли в них хліба немає, але тоді, коли вони мене розстрілювали, я була певна в своїй правоті. Хід історії! Я стільки лайна почула про хід історії.

— Якщо я правильно зрозумів, зв'язків у владі Клуб майже не має?

Це стане великою завадою. Одним з небагатьох уроків, які я засвоїв у секретній службі, було те, що в цей період ні в кого не було добрих інформаторів у радянській владі; причиною були в рівній мірі безкінечні чистки, про які розповідала Ольга, та брак зусиль щодо впровадження «кротів». Навіть «Waterbrooke & Smith» мала надзвичайно мало зв'язків у Росії, і я здебільшого сподівався на допомогу Клубу Хронос.

Потім Ольга широко посміхнулася.

— Зв'язки, — буркнула вона. — Кому вони потрібні? Це ж Росія! Тут не просиш людей про допомогу. Тут кажеш їм щось зробити. У 1961 році комісара, що живе через дві двері, заарештовують за те, що він на дачі на річці тримає хлопця-проститутку; той хлопець жив там десять років, отже, живе й зараз! У 1971 році в кінці садка м'ясника розриють могилу його дружини, яка «зникла» в 1949-ому, а він начебто не мав гадки, куди вона поділася. Через три роки начальника міліції заарештують на підставі доносу його заступника, якому потрібний більший будинок, бо його дружина знов завагітніла від коханця-сержанта… Ніщо не змінюється. Вам не потрібні зв'язки, вам потрібні гроші та компромат.

— І який корисний для мене компромат ви можете запропонувати? — спитав я.

— Головний фізик в Академії, — швидко відповіла вона. — Він цікавиться Всесвітом, хоче з'ясувати наше походження, тощо. Упродовж п'яти років він таємно переписується з професором астрономії Массачусетського Технологічного Інституту через взаємного друга в Стамбулі, який надсилає листи через свого двоюрідного брата, який то привозить мило на чорний ринок, то самогон вивозить. Політики в цьому немає, але цього достатньо.

— Ви цим фактом уже користувалися?

Вона знизала плечима:

— Бувало. Іноді він слухається, а іноді ні. Двічі його розстрілювали, тричі запроторювали в гулаги, але зазвичай, якщо все робити правильно, він співпрацює. Якщо помилитеся, то самі винні.

— Ну, що ж, — пробурмотів я. — У такому разі краще не помилятися.