Розділ 26

Вони вирішили, що просто вбити Віктора було недостатньо. Смерть, як я вже казав, нас не лякає — це лише плоть. Джерело того, чим ми є — розум, тож саме розум вони вирішили знищити.

Його ув'язнили, і не просто вирвали зі суспільства, а фізично знерухомили за допомогою середньовічної гамівної сорочки, що була зроблена цілком з металу. Йому відрізали язик, відрізали вуха, вирвали очі, а коли він після цього трохи одужав, відтяли кисті рук і ступні, просто щоб мати гарантію, що він нікуди не піде. А потім його годували силоміць крізь устромлену в його горло дерев'яну трубку, підтримуючи його життя в безмовному сліпому божевіллі. Їм вдалося робити це впродовж дев'яти років, але зрештою він похлинувся й помер — як кажуть, з усмішкою. На той час йому було двадцять років.

Але помста Клубу Хронос тривала й після смерті.

Знов народившись у тому самому місці, малюк Віктор Генесс був викрадений зі своєї колиски й знов ув'язнений. У чотири роки до нього почала повертатися свідомість, і члени Клубу Хронос, оглянувши його, дійшли висновку, що від його розуму залишилося достатньо, щоб вважати його відповідальним за скоєне. І все почалося наново: очі, вуха, язик, руки, ступні — і все це з хірургічною точністю, щоб випадково не вбити, але без болезаспокійливих засобів. Цього разу їм вдалося підтримувати його життя сім років; він помер, коли йому було одинадцять.

— Напрочуд важко злитися на когось упродовж кількох століть, — пояснювала Вірджинія. — Генесс помер, коли йому було одинадцять, але ж його кати після того жили ще тридцять, сорок, п'ятдесят років. Згодом пункт «Катувати Віктора Генесса» опускається в порядку денному дуже низько, надто якщо перед тим, як реалізувати цей пункт, треба ще померти; тож коли настає час знову виконати свій обов'язок, це вже здається тягарем.

Тим не менш, вони не відмовилися від цього й знов зібралися перевірити Генесса на ознаки минулої особистості. Але цього разу малюк Генесс хоча й народився з цілком здоровими руками, вухами та очима, користуватися ними був уже не в змозі, хоча з біологічної точки зору мав для цього все потрібне. Ще до того, як він отримав повну свідомість, його було оголошено калікою, і власні батьки думали віддати його на піклування церкви або, як пошепки казали пліткарі, на більш грубе піклування вулиці. То були важкі часи; жорстокі, як каже Вірджинія.

Клуб Хронос знову зібрався для обговорення цього питання й усі, окрім одного чоловіка, проголосували за те, щоб обірвати життя Генесса остаточно, припинити вагітність його матері до того, як він народиться, і цим завершити помсту. Єдиним, хто голосував проти, був уробор на ім'я Кох, який…

— Ми звемо їх мнемоніками, — пояснювала Вірджинія. — Якщо коротко: вони нічого не забувають.

Думаю, вона побачила спалах у моїх очах, бо моє обличчя тоді було повернуте до неї. Якщо вона й зрозуміла причину моєї реакції, вона мала ласку не сказати про це.

— Зазвичай такі, як ми, через кілька сотень років починають забувати. Насправді це цілком зрозуміло: розмір мозку обмежений, тож природною частиною старіння є забувати щось. Особисто я у віці близько шістдесяти семи починаю страждати від старечого слабоумства, і мушу зазначити, що бути дитиною, яка згадує ті симптоми — дуже виснажливо. Психічні хвороби — смертельний ворог таких, як ми. Коли з тобою таке трапляється, Гаррі, будь ласка, звертайся до когось по допомогу.

— Я писав листи батькові, — зізнався я ледь чутним голосом.

— Чудово, блискуча ідея! Позитивний настрій. Звісно, однією з найбільших переваг ненадійної пам'яті є те, що ми зберігаємо здатність до подиву. А іншою — можливість залишити своє минуле позаду. Згодом ти побачиш, що хоча факти та цифри залишаються з тобою, особливо коли ти свідомо згадуєш їх, але шалені емоції, що колись вирували в душі, почнуть згасати. Не всі. Якщо ти пихатий, то виявлена кимось зневага назавжди залишиться з тобою, і якщо чесно, нічого з цим не можна зробити, окрім як забути. Якщо відрізняєшся надмірною слізливістю, то можеш вічно шкодувати про втрачене кохання, навіть коли мине кілька життів. Але з мого досвіду час лікує все. З часом людина отримує свого роду нейтральність; коли після безкінечних повторів відчуваєш, що та зневага була не така вже й важлива, а те кохання було лише примхою. Ми маємо привілей бачити теперішній час крізь мудрість минулого, і якщо відверто, то через цей дарунок важко сприймати серйозно будь-що.

Кох був серед нас аномалією; калачакрою, який пам'ятав усе, у тому числі й те, що більшість забули.

— Мнемоніки зазвичай радше дивні, — сказала Вірджинія.

Серце моє, не тріпоти в грудях.

Я стільки здолав заради того, щоб знайти подібних до себе, аж ось і маєш; промовлене так невинно: мнемоніки радше дивні. У певних куточках Англії для представників певних кіл суспільства це найбільший гріх.

— Кох попросив слово, коли Клуб вирішував, що робити з Віктором Генессом, — пояснювала вона. — «Це не перший катаклізм, — казав він, — а другий. Ви цього не пам'ятаєте, бо відтоді минуло багато сотень життів і тисячі років. Якщо ви про нього щось і пам'ятаєте, то це лише нечітка темрява у ваших свідомостях, далекий спогад. Але я знаю про це, бо прожив це. За тисячу років до цього інший такий, як ми, вчинив так само, як Генесс; він краяв майбутнє, як ніж масло. Як довго ми житимемо, перш ніж дійдемо до одного з двох можливих висновків? Що якщо щось має змінюватися, то ми мусимо жертвувати й кинути виклик жорсткій системі, в якій живемо. А якщо не має змінюватися взагалі нічого, то ми мусимо постійно стежити одне за одним, безжально карати й жити далі, не каючись. Долю Генесса ви вже вирішили, але нехай мої слова будуть вам всім попередженням.

— Напевно, інші калачакри трохи злякалися, почувши це. Або ж — особисто я вважаю це більш імовірним — вони поставилися до цих слів як до гри на публіку не дуже вихованого члена їхньої кліки з метою самозвеличення. У будь-якому разі рішення було ухвалене й сліпа, німа, глуха, скалічена дитина, що була Генессом, була вбита ударом шпаги крізь її крихітне серце. Потім його кат прожив до своєї смерті, а після смерті народився знову, приблизно за п'ятнадцять років до народження Генесса. Коли катові виповнилося чотирнадцять років, він поїхав до Лінца, де мав народитися Генесс. Він зміг влаштуватися слугою в будинку родини Генессів і спостерігав за матір'ю та батьком, зважаючи на всі подробиці, доки до народження Генесса не залишилося дев'ять місяців. Щойно вагітність матері стала помітною, кат обережно підсунув їй відвар тисової кори. На жаль, смак того відвару був такий огидний, що мати Генесса, ледь ковтнувши його, виплюнула, а тому вбивця Віктора Генесса вдався до огидного запасного плану — вийняв ніж, повалив жінку на підлогу й перерізав їй горло. Він залишився там, щоб переконатися, що вона мертва, потім помився, розпорядився про її поховання, залишив її чоловікові трохи грошей і пішов собі.

— І таким чином Віктор Генесс більше не народжувався.