Розділ 15

Він говорив так повільно, так дружньо, що було дуже прикро почути в його голосі підозру та звинувачення.

А вони були схожі на мисливців?

Ні, ні, зовсім не схожі.

Що ж. У такому разі то не могли бути мої друзі. Дякую вам за хліб, за смалець, мені…

— Гаррі! — виявилося, що Фірсон теж уміє удавати аристократичну вимову.

Я завмер у дверях, тримаючи хліб під пахвою й на половину розпакувавши смалець. Фірсон відразу підійшов до мене і з невимовною приязню схопив мене в обійми.

— Я так турбувався, що ми розминемося з тобою! — вигукнув він, і луна від його голосу гасала по всій тихій кам'яній вулиці. — Слава Богу, що ти встиг.

Його машина була припаркована в двадцяти метрах звідти, схожа на ревучу тварюку з казкового лісу. Задні двері були вже відчинені, один з моїх безіменних охоронців — цілком можливо, що той самий, в якого я поцупив пальто — тримав їх відкритими. Я подивився на машину, подивився на Фірсона, а тоді, не маючи впевненості, але інтуїтивно відчуваючи, що це треба зробити, кинув хліб і з усієї сили вдарив Фірсона ліктем по носу.

Я мушу із задоволенням зазначити, що щось тріснуло, а коли я прибрав руку, на рукаві залишилися бризки крові.

На жаль, я не встиг пробігти й десяти метрів перед тим, як пекар із дивовижною для свого малорухливого фаху швидкістю завалив мене прийомом регбі й усівся на мою голову.