Розділ 13

Я застогнав і стиснув долонями скроні.

— Ви там нікому не потрібні! Ви не потрібні там в'єтнамцям, ви не потрібні там китайцям, навіть ваш власний народ не хоче, щоб ви були у В'єтнамі! Неможливо виграти війну, в якій ніхто не хоче брати участь!

— А що як ми скинемо ядерну бомбу? Лише одну, на Ханой, щоб його прибрати?

— Я не знаю, бо цього ніколи не було, а не було цього ніколи тому, що це паскудство! — крикнув я. — Вам не потрібні нові знання, ви хочете підтверджень, а я… — я раптом підвівся, здивувавши цим і себе, і всіх інших, хто був присутній. — Я вам цього надати не можу, — завершив я. — Пробачте. Погоджуючись на це, я думав, що ви… що ви хочете чогось іншого. Напевно, я помилився. Мені треба… подумати.

Ми всі мовчали.

Китайською мовою астма описується як задишка тварини, чиє дихання обтяжене хворобою. Тіло Фірсона було нерухоме, як статуя, поза ввічливо стримана, костюм у порядку, обличчя пусте, але дихання з його грудей виривалося зовсім тваринне.

— Яка від вас користь? — спитав він, і його слова були вимовлені з чемністю, яку виховували роками, з обережним самоконтролем, але рот, що видав їх, був готовий розірвати мені горлянку й ковтати кров. — Ви думаєте, що це неважливо, докторе Оґаст? Думаєте, що ви помрете й на цьому кінець? Весь світ перезапуститься, бам! — він ляснув долонею по столу так, що аж чашки в порцелянових блюдцях підстрибнули. — Ми, маленькі люди з маленькими життями, помремо й зникнемо, а все це… — йому не треба було робити жести, достатньо було провести поглядом навколо кімнати, — …було лише сном. Ви що, вважаєте себе Богом, докторе Оґаст? Ви єдина жива істота, яка має значення? Ви вважаєте, що ваші страждання більші й важливіші через те, що ви їх пам'ятаєте? Ви думаєте, що важливе лише ваше життя, бо ви стільки прожили? Так?

Він не кричав, він не підвищував свій голос, але тваринне дихання прискорилося, а пальці напружилися, чинячи спротив бажанню щось розірвати. Я не мав нічого. Ні слів, ні ідей, ні виправдань, ні докорів.

Раптом він різко підвівся, неначе щось зламалося; вена на його скроні сіпалася під шкірою.

— Добре, — видихнув він. — Добре, докторе Оґаст. Добре. Ми обоє трохи втомилися, трохи розчаровані… Можливо, нам треба перепочити. Чому б нам не припинити сьогоднішню розмову, щоб ви мали можливість подумати? Гаразд, — вирішив він раніше, ніж я встиг відповісти. — От і домовилися. Чудово. Побачимося завтра.

Сказавши це, він покрокував геть, не додавши більше жодного слова й не озираючись.