РОЗДІЛ 2. ПІЗНАННЯ ЯК ДІЯЛЬНІСТЬ

2. Розвиток, за якого відбувається перехід від однієї форми руху матерії, від одного рівня її структурної організації до іншого, вищого (наприклад, виникнення органічної природи з неорганічної). Цей тип розвитку називають прогресивним.

Процес розвитку, його характер і спрямованість розглядаються через категорії "прогрес" і "регрес", які є співвідносними поняттями, що є сукупністю уявлень і слугують критеріями, мірилами розвитку.

У найпростішій формі прогрес визначається як такий розвиток, внаслідок якого виникає перехід від простого до складного, від вищого до нижчого. Однак поняття "просте", "складне", "вище" і "нижче" можна пояснити лише завдяки одне одному, крім цього, вони не несуть у собі точного наукового змісту. Найчастіше ці поняття вживаються у буденній мові.

Слід взяти до уваги той факт, що складність і простота часто не можуть бути критеріями прогресивності чи регресивності розвитку. Збільшення складності в організації системи нерідко призводить до втрати ефективності її функціонування, а спрощення, навпаки, - підвищує надійність, посилює потенціал для дальшого розвитку.

Прогресом (і розвитком у вужчому розумінні) визначається така зміна властивостей певної системи, за якої відбувається збільшення функціональних можливостей, підвищення ефективності функціонування, зростання ступеня незалежності існування від впливу зовнішніх факторів. Прогресивний розвиток характеризує й те, що відбувається збереження і накопичення потенціалу, можливостей для дальшого розвитку.

Регресивні зміни - це зворотний рух. Регресивними явищами визнаються ті, за яких відбувається деградація, зниження рівня організації й ефективності функціонування, втрачається здатність до здійснення того, що було можливе раніше (наприклад, старіння організму). Для регресу характерне наростання залежності від зовнішніх факторів середовища. Регресивну спрямованість у розвитку відзначає втрата потенціалу, можливостей для подальших змін (наприклад, еволюції). Так, у світі живої природи регрес нерідко виявляється у вузько спеціалізованому пристосуванні до середовища проживання.

Сутність прогресу й регресу, їхні критерії отримують конкретну інтерпретацію щодо кожної форми руху матерії (наприклад, суспільний прогрес і його критерії). Тому зміст цих понять, специфіка розвитку окремих сфер буття світу розкриватимуться через зміст таких тем, як свідомість, пізнання, природа, суспільство, культура, цивілізація і т. д.

ЗАКОНОМІРНЕ І ВИПАДКОВЕ У РОЗВИТКУ СВІТУ. ПОНЯТТЯ ЗАКОНУ

ПРОСТІР І ЧАС ЯК ЗАГАЛЬНІ ФОРМИ ІСНУВАННЯ СВІТУ

Буття світу розкривається через уявлення про простір і час, їхню сутність і співвідношення. У філософії з опорою на природничонаукові знання формувалося декілька концепцій простору і часу. Традиційно серед них виділяють дві - абсолютну й відносну, тобто концепції абсолютності (субстанціональності) простору і часу та відносності (реляційності).

Концепція абсолютності домінувала в уявленнях про світ до кінця XIX ст. Найвиразніше вона представлена в ученнях Ньютона і Лапласа. Суть її можна виразити так.

1. Простір і час є загальними, але самостійними, зовнішніми щодо світу (матерії, природи, людського буття) реальностями. Вони об'єктивні, але незалежні від матеріальних систем. Простір і час є певним вмістилищем світу, своєрідними осями координат, в яких перебуває усе суще.

2. Простір і час абсолютні ще й тому, що їх властивості незалежні одна від одної.

3. Простір і час абсолютні, бо їхні властивості незмінні. Простір - це безкінечна протяжність, він тривимірний, лінійний, неперервний. Час -одномірний, спрямований (від минулого до майбутнього), незворотний. Це тривалість, у якій відбуваються всі процеси. Час асиметричний, оскільки неможливе повторення пройдених станів, причинно-наслідковий зв'язок незворотний.

Реляційна концепція спочатку сформувалася у філософії, а через кілька століть отримала природничонаукове обґрунтування.

Передумовами появи цієї концепції стали ідеї Декарта, Лейбніца, науково підтвердило її природознавство XX ст., передусім теорія відносності А. Ейнштейна. За аналогією до концепції абсолютності простору і часу, суть реляційної концепції можна сформулювати у таких тезах.

1. Відповідно до цієї концепції простір і час є загальними формами існування світу, буття матерії, але не зовнішніми щодо них властивостями. Простір і час нерозривно пов'язані, залежні від форм руху матерії, структурних особливостей і процесів розвитку, що відбуваються в різних типах матеріальних систем (наприклад, залежність просторово-часових параметрів від швидкості руху, впливу потужних гравітаційних полів і т. д.).

2. Простір і час відносні, бо їхні властивості взаємопов'язані. Із зміною властивості одного настає зміна властивостей другого.

3. Простір і час відносні, бо їхні властивості не є незмінними. Як і властивості матерії, ці властивості невичерпні і кількісно, і якісно.

У сучасній науці розробляються не лише традиційні просторово-часові моделі, як, наприклад, тривимірного, лінійного простору, що поєднує перервність і неперервність, одномірність, незворотність часу макросвіту, але й просторово-часові параметри мікросвіту і галактичних об'єктів (квазарів, білих карликів, що мають дуже велику щільність і потужні поля тяжіння). Створюються також і концепції, здатні відобразити специфіку просторово-часових параметрів біологічного й соціального світів.