Навіть зміст міжнародних угод, укладених Євросоюзом з іншими суб'єктами міжнародного права, не дає чіткої відповіді на це питання. Зокрема, деякі міжнародні угоди, укладені на засадах ст. 133 (наприклад, угода з Ізраїлем 1975 р.), передбачали створення органів співробітництва. На таку можливість вказує ст. 218.6 ДФЄС, в якій, окрім угод про створення асоціації на засадах ст. 217, згадуються "угоди, які шляхом організації процедур співпраці створюють спеціальні інституційні межі".
На практиці здається, що вибір між статтями 207 та 217 як правових засад для укладання міжнародних угод з боку Союзу є насамперед політичним рішенням, ухвалення якого фактично перебуває в компетенції інститутів ЄС. Сам вибір віддзеркалює відносну цінність та значення, яке надає ЄС міжнародній угоді. В кожному випадку такий висновок випливає з аналізу всього попереднього досвіду відносин ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права, коли для укладання міжнародних угод, які були дуже схожі за змістом та формою, використовувались різні правові засади.
Розгляд міжнародних угод про створення асоціацій, які Союз укладає з третіми країнами, свідчить про те, що такий вид угоди застосовується тільки тоді, коли передбачається встановити спеціальні відносини між сторонами. Співтовариство (нині – Союз) уклало угоди про асоціацію майже з усіма європейськими державами (угоди про європейський економічний простір, угоди про стабілізацію та асоціацію, європейські угоди) та майже з усіма країнами Середземномор'я. Кінцеві цілі кожної з таких угод відрізняються. Зокрема, угоди про асоціацію з європейськими країнами спрямовані на підготовку цих країн до вступу або діють як заміни вступу до Союзу, якщо третя країна поки що не готова чи не бажає ставати членом ЄС, хоча хотіла б мати преференційні відносини з європейськими інтеграційними об'єднаннями. Щодо угод про асоціацію з країнами Середземномор'я, то вони свідчать про бажання обох сторін встановити преференційні зв'язки одна з одною. Оскільки неєвропейські країни не можуть поки що претендувати на членство в Євросоюзі, угоди про створення асоціації, укладені з такими країнами, можуть вважатися певною мірою угодами, які є заміною членства. У листопаді 1995 р. у м. Барселона (Іспанія) між Євросоюзом та дванадцятьма країнами Середземномор'я було підписано декларацію стосовно нового євро-середземноморського партнерства, яка створила правові межі для політичного, економічного, культурного та соціального співробітництва між ними. Спираючись на ці межі, Союз укладає різні так звані "євро-середземноморські угоди про асоціацію". Вже укладено двосторонні угоди про асоціацію з Тунісом (1995 р.), Ізраїлем (1996 р.), Марокко (1996 р.), Палестинською владою на Західному березі та у смузі Газа (1997 р.) тощо. У стадії завершення перебувають переговори з іншими країнами регіону.
Як уже згадувалось, угодами про асоціацію вважались також договори про співробітництво заради сприяння розвитку з країнами АКТ. Однак ці країни виступили проти використання терміна "асоціація" для характеристики їхніх відносин з ЄС, оскільки для них він є символом колишньої колоніальної залежності від держав-членів Євросоюзу. Тому, хоча правовою основою для укладання угод між Співтовариством та країнами АКТ тривалий час була ст. 238 (нині – ст. 217), сам термін "асоціація" був вилучений з тексту Ломейських конвенцій, які регулювали співробітництво сторін з 1975 до 2000 р., і більше в цих угодах не використовувався. Останню угоду про партнерство між ЄС та 77 країнами АКТ було укладено 23 червня 2000 р. у м. Котону (Дагомея) (Договір Котону) терміном у 20 років. її особливості порівняно з попередніми угодами полягають у включенні положень щодо політичного діалогу між ЄС та кожним партнером, запровадження санкцій за порушення прав людини та корупцію, а також щодо участі у реалізації партнерства громадянського суспільства, приватного сектора та профспілок.
На засадах асоціації побудовано також відносини Євросоюзу з так званими заморськими країнами і територіями, які є залежними від держав-членів (Данії, Франції, Голландії та Великої Британії), європейських інтеграційних об'єднань країнами та територіями. Правовими засадами для відносин у формі асоціації з цими країнами та територіями слугують статті 198–204 ч. IV ДФЄС.
Список заморських країн та територій наведено в Додатку II до цього договору.
Положення статей 198–204 застосовуються також до Гренландії, яка після проведеного у 1982 р. референдуму вийшла з ЄС. Тому відносини з цією територією мають свою специфіку. Особливості статусу Гренландії закріплені у Протоколі про спеціальні домовленості щодо Гренландії, який є додатком до Договору про функціонування ЄС.
Головним завданням цього виду асоціації з заморськими країнами та територіями є підтримка економічного і соціального розвитку цих країн та територій, встановлення тісних економічних зв'язків між ними та Союзом у цілому (ст. 198).
Проте, на відміну від відносин партнерства та співробітництва з іншими асоційованими країнами, що встановлюються на основі міжнародних угод між ЄС та третіми країнами, відносини асоціації з заморськими країнами і територіями регламентуються насамперед постановами Ради Євросоюзу, які ухвалюються одноголосно та фіксують детальні правила та процедури асоціації (ст. 203).
Створення асоціації передбачається також угодою про співробітництво між ЄС та Чилі.
Треба підкреслити, що асоціацію третіх країн та міжнародних організацій з ЄС треба відрізняти від асоційованого членства країн або територій в регіональних та універсальних міжнародних міжурядових організаціях, таких як Рада Європи, Західноєвропейський союз, деякі спеціалізовані установи системи ООН. Річ у тім, що асоційоване членство означає участь країни або території в установчих договорах організації. Наприклад, ст. 5 Статуту Ради Європи зазначає, що в окремих випадках Комітет міністрів може запропонувати європейській країні, яка вважається здатною виконувати закріплені у ст. З принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини і має таке бажання, стати асоційованим членом Ради Європи. Будь-яка країна, що отримує таку пропозицію, "стає асоційованим членом Ради з моменту здачі на зберігання від її імені Генеральному секретарю документа про ухвалення цього статуту. Асоційований член має право бути представленим тільки в Консультативній асамблеї".
І далі: "Термін "член" у цьому статуті охоплює також асоційованих членів, крім випадків його використання стосовно представництва в Комітеті міністрів".
А в Західноєвропейському союзі, крім асоційованих членів, є ще й асоційовані партнери.
На практиці асоційоване членство означає обмежену статутом міжнародної організації або актами її головних органів участь країни або території в її діяльності. Зокрема, країна або територія, яка має статус асоційованого члена, бере участь у роботі органів загального представництва міжнародної організації, проте не може обиратися до її виконавчих органів. Інші обмеження можуть стосуватися ненадання країні або території права голосу при обранні представників держав-членів до різних органів організації тощо.
Установчі документи європейських інтеграційних об'єднань, як і більшість статутів міжнародних міжурядових організацій, взагалі не передбачають статусу асоційованого члена. У праві Євросоюзу асоціація є однією з правових форм відносин між ЄС та третіми країнами чи міжнародними організаціями, яка не означає приєднання асоційованих країн чи міжнародних організацій до статуту Євросоюзу.
Про відсутність в європейських інтеграційних об'єднаннях асоційованого членства свідчить і практика їхньої діяльності. Зокрема, угоди про створення асоціації з ЄС мають країни-члени ЄАВТ (Норвегія, Ісландія, Швейцарія) або неєвропейські країни середземноморського регіону. Проте вони або не бажають, або не можуть згідно з правом Євросоюзу стати членами європейських інтеграційних об'єднань. Щодо асоціації з ЄС країн Центральної та Східної Європи, то вона була визнана такою, що має сприяти підготовці цих країн до майбутнього членства в Євросоюзі рішенням Європейської Ради в Копенгагені у 1993 р. У ньому також були встановлені вимоги, виконання яких повинно надати можливість асоційованим країнам вступити до Євросоюзу. Проте є всі підстави вважати, що без цього рішення Європейської ради угоди про асоціацію між ЄС та країнами Центральної та Східної Європи не стали б документами, які готують асоційовані країни до набуття членства в європейських інтеграційних об'єднаннях. Тому тільки умовно можна говорити про існування такого виду асоціації, як підготовка до членства в Євросоюзі, оскільки положення наявних угод про асоціацію між ЄС та третіми країнами і міжнародними організаціями не визначають заздалегідь можливість набуття будь-якою асоційованою країною членства в європейських інтеграційних об'єднаннях.
Міжнародні договори з третіми країнами та міжнародними організаціями, які укладаються на засадах статей 207, 209, 217, у цілому можна віднести до широкомасштабних угод, положення яких зазвичай охоплюють одразу декілька сфер співробітництва.
Однак ЄС може укладати міжнародні угоди й у вузьких галузях. Договір про функціонування ЄС закладає правові засади для укладання галузевих угод з третіми країнами та міжнародними організаціями в таких галузях, як культура (ст. 167.3), охорона здоров'я (ст. 168.3), дослідження та технологічний розвиток (ст. 186), навколишнє середовище (ст. 191.4) тощо.
Євросоюз не має виключної компетенції на укладання таких галузевих угод. Як і Союз, держави-члени також мають компетенцію на укладання міжнародних угод у всіх цих сферах. Це випливає з відповідних положень установчого договору. Зокрема, у ст. 191 зазначено: "У межах своєї відповідної компетенції Союз та держави-члени співпрацюють з третіми країнами та міжнародними організаціями. Умови співробітництва, здійснюваного Союзом, можуть виступати предметом окремих угод між ним і зацікавленими третіми сторонами.
Попередній пункт не наносить шкоди компетенції держав- членів вести переговори в рамках міжнародних інстанцій і укладати міжнародні угоди".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Європейське право: право Європейського союзу» автора Муравйов В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Договірна практика Євросоюзу“ на сторінці 4. Приємного читання.
