Міжнародні відносини в контексті модернізації капіталізму

Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть

Союз трьох імператорів не витримав серйозного випробування, яким була "воєнна тривога" 1875 р., і дав глибоку тріщину. У пошуках нових зовнішньополітичних комбінацій Німеччина звернулась до Великобританії. На початку 1876 р. Бісмарк переконував англійського посла в Берліні у необхідності зміцнення відносин між Великобританією і Німеччиною. Британські дипломати справедливо розцінили пропозицію Бісмарка як бажання укласти союз. У процесі переговорів англійці дали згоду гарантувати збереження за Німеччиною Ельзасу і Лотарингії, якщо вона візьме на себе військові зобов'язання, спрямовані проти Росії.

Не бажаючи воювати в ім'я британських інтересів, Німеччина відхилила ці пропозиції. Але і після цього в її зовнішній політиці тривалий час спостерігалося своєрідне лавірування між Великобританією і Росією.

Майже одночасно з франко-німецькою кризою 1875 р. спалахнула балканська. У 1875 р. проти Туреччини повстала Боснія і Герцеговина, потім до визвольної боротьби приєдналися Сербія, Болгарія і Чорногорія. Події на Балканах загострили російсько-австрійські відносини, чим скористався Бісмарк. Він доклав усю свою майстерність політика і дипломата, щоб втягнути Росію у війну з Туреччиною, сподіваючись мати вільні руки проти Франції.

Нова російсько-турецька війна 1877 р. закінчилась повною поразкою Туреччини. Російські війська підійшли до Константинополя. Недалеко від нього, у містечку Сан-Стефано, 3 березня 1878 р. було складено попередній текст мирного договору. Вів передбачав утворення на Балканах великого Болгарського князівства, яке займало б територію від Дунаю до Егейського моря і від Чорного моря до Охрідського озера. Ця держава передбачалась як залежна від Росії. Сербія, Чорногорія і Румунія здобули повну незалежність, Боснія і Герцеговина - автономію. Такі результати російсько-турецької війни дуже непокоїли Великобританію й Австро-Угорщину. Австрія провела часткову мобілізацію, оскільки Сан-Стефанський договір ішов урозріз із Будапештськими угодами, за якими Боснія і Герцеговина передбачались лише як самоврядні області. Великобританія підготувала десант на о. Мальта і послала ескадру до Константинополя. Російсько-турецька війна призвела до надзвичайного загострення суперечностей на Балканах і в усій Європі. Насамперед загострились відносини між Росією й Австро-Угорщиною. Цим відразу ж скористався Бісмарк, який давно мріяв добитися союзу між Німеччиною й Австро-Угорщиною. Союзний договір між Німеччиною й Австро-Угорщиною було підписано 7 жовтня 1879 р. Він був таємним і спрямовувався як проти Росії, так і проти Франції.

Дальша діяльність Бісмарка щодо ізоляції Франції й обмеження Росії привела до утворення Троїстого союзу. Розпалюючи колоніальні апетити Італії в 1882 р. відносно Тунісу й одночасно заохочуючи Францію до його захоплення, Бісмарк досить хитро прилучив Італію до свого політичного табору. Італійський уряд погодився укласти союз із Німеччиною, тому що італо-австрійські суперечності щодо Трієста і Трієнтіно (володіння Габсбургів) підтримували ворожість до австрійців. Але Бісмарк недвозначно натякнув Риму, що шлях у Берлін пролягав через Відень. Договір 1882 р. було укладено на 5 років, потім він неодноразово продовжувався і діяв до 1915 р. Цей військовий союз знову-таки було спрямовано як проти Франції, так і проти Росії.

Разом з тим важливою політичною справою для Бісмарка було зберегти дружні відносин з Росією і не допустити її зближення з Францією. Тому, коли виникли ускладнення в російсько-австрійських відносинах, викликані кризою на Балканах 1887 p., Бісмарк запропонував російському урядові підписати двосторонню таємну угоду. Оскільки саме в цей час загострились відносини між Росією і Великобританією в Афганістані, царський уряд прийняв цю пропозицію. У 1887 р. між Росією і Німеччиною було підписано договір, відомий як договір перестраховки. Німеччина давала гарантії Росії щодо надання допомоги їй у разі ворожих дій Великобританії на Близькому Сході. Росія ж взяла на себе зобов'язання дотримуватись нейтралітету в разі нападу Франції на Німеччину. Договір перестраховки був напівуспіхом Бісмарка, тому що Росія не гарантувала військової допомоги в її боротьбі з Францією, а обіцяний нейтралітет був умовним. Одночасно цей договір уповільнював процес зближення Росії з Францією, на що дуже сподівався Бісмарк.

Така поведінка Німеччини лише прискорила франко-російське зближення, в основі якого лежали політичні та економічні інтереси обох країн. Анексія Ельзасу і Лотарингії, утворення Німецької імперії дуже погіршили стратегічні інтереси Франції. Країна опинилась у повній ізоляції. Тому головне завдання французької дипломатії після Франкфуртського миру полягало у зближенні з іншими державами для боротьби з бісмарківською Німеччиною. У разі війни з Німеччиною Франція могла одержати реальну допомогу лише від Росії. Між цими країнами не було розбіжностей у питаннях європейської чи колоніальної політики. Навпаки, був спільний ворог, тому що створення Німецько! імперії ставило під загрозу як східні кордони Франції, так і західні кордони Росії. Ось чому, намагаючись зберегти хороші відносини з Німеччиною, російський уряд підтримував Францію, коли їй загрожувала Німеччина.

Надзвичайно важливим фактором, який сприяв російсько-французькому зближенню, був військовий. Наприклад, коли в 1887 р. Бісмарк пригрозив Франції війною, французький уряд звернувся до Петербурга за сприянням і одержав його. У 1891 р. між Росією і Францією було підписано консультативний пакт, а в 1892 р. - таємну військову конвенцію, ратифіковану в 1893- 1894 pp. Це забезпечило Франції військову допомогу Росії у випадку конфлікту з Німеччиною чи Італією, а Росії - підтримку Франції на випадок нападу Німеччини чи Австро-Угорщини.

Щодо позиції Великобританії в цій блоковій системі держав Європи, зазначимо таке: Великобританія залишалась поза цими блоками і дотримувалась політики "блискучої ізоляції", суть якої полягала в утриманні світової гегемонії, зміцненні свого безконтрольного панування в колоніальних володіннях та безперервному їх розширенні за допомогою інших держав. Політика "блискучої ізоляції" ґрунтувалась на промисловій гегемонії і морській могутності Великобританії, що і давало їй змогу не зв'язувати себе ніякими союзами. Один із найпослідовніших прихильників і провідників цієї політики, лідер консервативної партії, розумний і надто обачний дипломат, достойний опонент Бісмарка - лорд Солсбері полюбляв повторювати, що у Великобританії немає вічних союзників і вічних ворогів, а є лише постійні й вічні інтереси. Для досягнення своїх цілей англійська дипломатія вміло використовувала конфлікти континентальних держав. Суть цього прямо висловлював Солсбері в записці до королеви Вікторії у 1888 p.: "Франція являє і завжди буде являти собою найбільшу небезпеку для Великобританії. Але ця небезпека не є реальною, поки між Францією і двома сусідніми з нею державами (Німеччиною й Італією) існують натягнуті відносини. Якби між Францією і цими державами встановились дружні відносини, наші витрати на армію і флот почали б дуже швидко зростати..." Ось так, граючи на франко-німецьких і російсько-австро-німецьких суперечностях, укладаючи окремі угоди в разі потреби (наприклад, угода Великобританії, Австро-Угорщини й Італії 1887 р. про статус-кво у східній частині Середземного моря) англійський уряд не брав на себе ніяких військових зобов'язань. Усі численні спроби Бісмарка прилучити Великобританію до Троїстого союзу, що могло б привести до її участі у війні проти Росії, Солсбері хитро відхиляв. Британського міністра більше влаштовував варіант війни Росії з Німеччиною за нейтралітету Великобританії. Наявність серйозних суперечностей Великобританії з Росією і Францією змушували першу більше тяжіти в останній третині XIX ст. до німецького угруповання.

Внаслідок модернізації капіталізму загострилась боротьба за розподіл світу між наймогутнішими державами на зламі XIX- XX ст. Разом з традиційними колоніальними країнами, що постійно конфліктували між собою, - Великобританією, Францією і Росією до неї включилися США, Німеччина, Бельгія, Італія і Японія.

До 1914 р. розміри колоніальних територій становили 72 млн км2 (тобто більша половина суші), і в них жило більше 560 млн осіб (тобто третина населення Землі). Якщо в 1870 р. європейські держави контролювали лише 1/10 території Африки, то у 1890 р. лише десята частина африканських земель ще залишалася вільною. Під контролем колоніальних держав опинився Китай, і лише взаємні суперечності заважали їм повністю перетворити його в колонію.

Тривала боротьба між Великобританією і Францією за гирло Нілу завершилась у 1882 р. англійською окупацією Єгипту. Суец "у зв'язці" з Мальтою і Кіпром закріплював за Великобританією стратегічну перевагу в Східному Середземномор'ї. За рік до захоплення Великобританією Єгипту Франція завоювала Туніс (1861 р.), приєднавши його до раніше колонізованого Алжиру. Потім Франція колонізувала значну територію від Сенегалу до Дорфура і від Середземного моря до Габону.

Гострою була боротьба між Великобританією і Францією за Судан. Внаслідок опору арабів британським колонізаторам (знищення в Хартумі у 1885 р. експедиційного корпусу британців) та суперництва з французькими колонізаторами ледве не спалахнула війна між Великобританією і Францією. І лише труднощі в економіці та слабкість військово-морського флоту примусили Францію відступити. Після тривалих переговорів у 1899 р. між ними було укладено угоду, за якою Судан визнавався англійською колонією за винятком західних областей, на які мала "права" Франція.

Крім Великобританії, у французьких колоністів в Африці був ще один суперник - Італія, яка виявила своє невдоволення захопленням Францією Тунісу, який італійський уряд вважав історичною територією Риму (Туніс - це Карфаген давньої історії). Тепер Італія активізувала свою діяльність у Східній Африці. Наслідком її була італо-ефіопська війна 1895-1896 pp., у якій на боці Італії виступала Великобританія, а Франція і Росія - на боці Ефіопії. Війна закінчилась перемогою Ефіопії і поразкою Італії.

Іншим районом протиборства англійських і французьких колонізаторів була Південно-Східна Азія. Розпочавши колонізацію з півдня Індокитаю ще в 60-х роках, французькі капіталісти тепер намагалися захопити Тонкій і Аннам, багаті природними ресурсами, які мали важливе стратегічне значення на шляху на Далекий Схід. Ці території перебували під сюзеренітетом Китаю. Війна Франції з Китаєм 1883-1885 pp. закінчилась перетворенням Тонкіну і Аннаму на французьку колонію. У 1887 р. Аннам, Тонкій, Намбо (Кохінхіна) і Камбоджа увійшли до складу Індокитайського союзу, створеного французькими завойовниками для централізації управління. У 1893 р. до нього було включено захоплений Лаос.

Традиційним районом англо-російських суперечностей була Середня Азія. Британські монополісти розглядали Персію, Афганістан, Тибет як підступи до меж Індії, до яких ніколи нікого не можна допускати. У 1880 р. Великобританія завойовує Афганістан, а Росія - Туркменію. Цілком зрозуміло, що завоювання Росії в Середній Азії загрожувало пануванню англійських колонізаторів над залежними народами в цьому регіоні. У 1885 р. спалахує афганський конфлікт, коли Великобританія і Росія були на "волосину від війни". У цій війні був дуже зацікавлений Бісмарк. Тому він докладав максимум енергії у підбурюванні конфліктуючих сторін, розраховуючи таким чином розв'язати собі руки відносно Франції. Але Росія не бажала війни з Великобританією. Та і Великобританія, ізольована Союзом трьох імператорів, вирішила не доводити справу до війни, погодившись на компроміс. У результаті в 1885 р. в Лондоні було досягнуто домовленості про визначення північно-західного кордону Афганістану, а в 1887 р. підписано остаточний протокол про російсько-афганське розмежування.

У наступні роки англо-російське суперництво розгорнулося на Далекому Сході. На зламі XIX-XX ст. англійці тривко закріпились у Китаї, контролюючи зовнішню торгівлю і митні надходження.

Запізнившись до поділу Китаю, уряд США висунув у 1899 р. принцип "відкритих дверей" (доктрина держсекретаря Хея, за якою всі країни мали рівні права і можливості для експлуатації

Китаю), розраховуючи, що економічна могутність американського імперіалізму забезпечить саме йому перевагу в усьому Китаї.

Таким чином, у Китаї переплелись різноманітні групи Імперіалістичних суперечностей: англоросійські, російсько-японські, англо-німецькі та ін. Вважаючи Росію своїм головним ворогом на Далекому Сході, Великобританія і США надавали значну допомогу японському імперіалізмові, підштовхуючи його до війни з Росією. Суперечності між США і Японією виявились дещо пізніше, після російсько-японської війни.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Міжнародні відносини в контексті модернізації капіталізму“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Тема 1. Зародження індустріальної цивілізації і формування цілісності світового розвитку (кінець XV-XVII ст.)

  • Великі географічні відкриття та їх наслідки для розвитку світової цивілізації

  • Європейське Відродження. Реформація і Контрреформація в Європі

  • Перші європейські революції та їх вплив на цивілізаційний поступ людства

  • Російська держава у XVI-XVII століттях

  • Європейська колонізація Північної Америки. Початок формування північноамериканської нації

  • Східні цивілізації у період зародження індустріального суспільства

  • Формування нових світоглядних цінностей

  • Тема 2. Європейсько-Американська цивілізація та позаєвропейський світ У XVIII - середині XIX ст.

  • Романтизм, національне відродження та об'єднавчий рух в Європі

  • Формування та розвиток основних ідейно-політичних доктрин XIX століття: консерватизму, лібералізму, соціалізму, анархізму

  • Соціально-економічні трансформації країн Європи і США. Становлення парламентаризму

  • Позаєвропейський світ: основні тенденції суспільного розвитку

  • Тема 3. Модернізація капіталізму: новітня доба (кінець XIX - початок XX ст.)

  • Парламентаризм - апогей європейської державно-правової еволюції

  • Міжнародні відносини в контексті модернізації капіталізму
  • Англо-бурська війна 1899-1902 рр.

  • Модернізація - генератор науково-культурного прогресу на зламі XIX-XX століть

  • Тема 4. Перша світова війна (1914-1918 рр.)

  • Початок Першої світової війни. Бойові дії на фронтах 1914 р.

  • Воєнні дії 1915-1916 рр.

  • Ставлення до війни народів воюючих країн. Еволюція громадської позиції

  • Кампанії 1917-1918 рр. Вступ у війну США та вихід з неї Росії

  • Підсумки Першої світової війни

  • Тема 5. Міжвоєнний період світової історії: суспільно-політичні трансформації

  • Нові геополітичні реалії міжвоєнного періоду

  • Тенденції та моделі соціально-економічного розвитку. Культурні трансформації

  • Основні політичні ідеології міжвоєнного періоду

  • Загострення суперечностей у міждержавних відносинах напередодні війни

  • Тема 6. Друга світова війна (1939-1945 рр.)

  • Напад фашистської Німеччини на СРСР. Утворення антигітлерівської коаліції

  • Докорінний перелом у ході Другої світової війни та її завершення

  • Основні підсумки та уроки Другої світової війни

  • Тема 7. Геополітичні зміни в післявоєнному світі. Формування постіндустріальних суспільств (друга половина 40-х - 80-ті роки XX ст.)

  • Початок "холодної війни"

  • Модернізація державно-політичних систем країн Заходу в другій половиш XX століття

  • Світова система соціалізму в другій половині 40-х - наприкінці 80-х років

  • Країни "третього світу" в постколоніальну добу

  • Від відбудови до науково-технічної революції: стратегія економічного розвитку

  • Соціально-економічні наслідки НТР

  • Економічні перетворення і реформи на шляху до постіндустріальних суспільств

  • Тема 8. Світ наприкінці XX - на початку XXI ст.: нові тенденції розвитку

  • Глобалізація та її вплив на соціально-політичний та етнодержавний розвиток світу

  • Тенденції світового економічного розвитку

  • Інформатизація суспільства - визначальний фактор сучасного стану розвитку людства

  • Післямова