Розділ 69

Але були в мене й союзники.

Черіті Гезелмер не померла.

Я дуже довго шукав її, і лише в середині свого чотирнадцятого життя майже випадково зіткнувся з нею в Бібліотеці Конгресу, коли вчитувався в доповідь про прогрес сучасної науки. Відірвавши погляд від особливо нудного фрагмента, який жодним чином не був дотичний моєму безупинному пошуку Вінсента та його діяльності, я побачив Черіті, стару ззовні й зсередини. Спираючись на ціпок (це було вперше за всі життя нашого з нею знайомства) вона дивилася на мене, не зовсім певна, друг я чи ворог.

Я подивився на неї, потім оглянув бібліотеку; не побачивши ніде безпосередньої небезпеки, я закрив книгу, обережно поклав її на місце, вказав на табличку «ТИХО, БУДЬ ЛАСКА», усміхнувся й пішов до дверей. Я не знав, піде вона за мною, чи ні. Думаю, вона й сама не знала, що їй робити. Але вона пішла.

— Вітаю, Гаррі.

— Вітаю, Черіті.

Вона злегка скривилася. Її старе тіло боліло, і я бачив, що в цьому винен не тільки похилий вік. Рідке волосся, трохи обвислий зліва рот, накульгування на ліву ногу — все вказувало на те, що самим лише старінням не обійшлося.

— Отже, ти пам'ятаєш, — пробурмотіла вона. — Останнім часом на це мало хто здатний.

— Пам'ятаю, — тихо відповів я. — Що ти тут робиш?

— Те саме, що й ти, напевно. Зазвичай мені не подобається доживати до цього віку, але навіть я бачу, що щось із часом не так. Усі ці… зміни… — це слово покинуло її уста наче крапля отрути. — Весь цей… розвиток. Цього не можна дозволяти.

Потім її голос став різкішим:

— Бачу, ти тепер журналіст. Читала деякі з твоїх статей. Якого біса ти робиш, привертаючи до себе таку увагу? Ти що, не знаєш, що відбувається війна, що вони проти нас?

«Вони» — напевно, Вінсент, а «ми» — Клуб Хронос. На мить я відчув спалах сорому через те, що мене досі рахували в цьому «ми». Адже я понад десятиліття працював разом із Вінсентом, і саме це моє співробітництво та наступне відступництво, напевно, спровокували напад на Клуб Хронос. Навряд чи хтось про це знав, а я не збирався поспішати розповідати.

— Якщо вороги знають твоє ім'я, вони можуть знайти тебе! Потаємність, Гаррі — це життєва потреба… Якщо тільки ти не наражаєшся на небезпеку навмисно?

На її подив, а може навіть і на мій, я усміхнувся.

— Так, — тихо відповів я. — Взагалі-то, саме в цьому й сенс. У довгостроковій перспективі так має бути простіше.

Вона підозріло примружила очі:

— Що ви затіяли, Гаррі Оґаст?

Я розповів їй.