Розділ «48»

Львів раював! Смакував життя і думав про вічність, яку секунда за секундою вицокує його серце!.. Львову було добре: він мав вільну душу, яку один відомий Святий Лев — засновник храму єпископ Лев Шептицький, увічнений у кам'яній скульптурі на фасаді собору Святого Юра, — ревно оберігав від мороку, а інший, зовсім не святий, земний і незнаний, проте відкритий до див, Лев Безрукий — звільнив... А як же інакше?! Назвався левом — будь королем!

Лев Безрукий вибрався на оглядовий майданчик ратуші, щоб попросити дозволу у Львова віддати таємницю. Очистити совість, признатися своїм рідним і друзям, який він холоднокровний і підступний звір... Щоб знали, кого так віддано підтримували...

— Якщо, Львове, дозволяєш мені скинути з душі тягар, дай знак!.. — благав Безрукий.

Затамувавши подих, нагостривши очі, чекав.

Та марно. Безрукий винувато огледівся, прислухався, принюхався... На цей раз інтуїція не спрацювала... Підвела... Львів мовчав... «Може, не так треба було звільняти його душу?.. — завагався. — А як тоді?.. Не маю жодного уявлення...»

Лев опустив голову, підійшов до сходинок... Треба вниз, до людей, до життя нормального спускатися, приземленого, закутаного у клопоти...

Нога знайшла першу сходинку вниз, а душа піднесла очі вгору...

Невже?!

З неба на Безрукого падав голуб!.. Так поспішав, що забув приземлитися по-людськи, гепнувся на голову Лева, як на перину, заплутався в кучерях!..

— Є!!! — вирвався переможний клич у Лева.

Звільнив птаха із своїх кучерявих заростей, пообіцяв постригтися. Тримав у долоні голуба і чекав, що той заговорить... Птах зрозумів, тому дзьобнув Безрукого в носа, що означало «так, я і є знак!», і маленькими перельотами показав, де тепер живе... Щоб Лев знав, куди приходити в гості...

А де тепер міг жити голуб?.. Звичайно, у міському годиннику на ратуші! У душі і серці Львова!..

Ураз світ став зовсім іншим! У ньому зблиснула надія! Бо Безрукий звільнився від сумнівів, які мучили його ще від Юрієвого дня... Тепер найважче. Сказати «простіть» і прощення отримати!.. Благо, що є така можливість...

— Маєш дозвіл? — сполохав тишу голос за спиною. Лев злякався. Різко обернувся. Побачив мера Юрія Змієборця.

— Маю... — відповів Лев.

Трохи помовчали.

— Як ти думаєш, — почав мер здалеку, ніби хмара над містом, яка сумнівалася, чи випускати дощ, чи притримати, — ми самі віримо у те, що врятували душу Львова?

Лев усміхнувся. Чесним усе-таки був міський голова. Хоча цією ж чесністю ставив під сумнів свою нормальність.

— Ні! — відрубав Безрукий.