Розділ «48»

— Отож-бо... — Змієборець виглядав розгубленим. — Коли оглянутися назад — суцільне божевілля. Так?..

— Ні...

Зморщене чоло мера видало дуже промовисте запитання.

— Ми не віримо, що звільнили душу Львова, — мовив Безрукий. І запевнив: — Ми це знаємо!.. І це на крапельку більше, ніж вірити...

Мер потер чоло. Смішно, як колись перед учителькою у першому класі. Коли не міг пояснити, що вночі робив на шкільному горищі... Що, що?.. Привида шукав!.. Бабуся розповідала, що в школі блукає привид комунізму!..

— Виходить, я вже більше не сиджу на смерті?.. — усміхнувшись, сказав міський голова.

— Можливо... Не повністю... — Лев поплескав Змієборця по плечу, як давнього друзяку. — Хіба що краєчком сідниці... — хихикнув він. І побіг сходинками вниз.

Його наздогнав напрочуд оптимістичний голос Змієборця.

— Дякую, Леве! — крикнув мер.

— І вам! — озвався Безрукий. — За молитву до святого Великомученика Юрія! — не такий уже той мер наївний, як із себе корчить... Стратег...

Лев спрямував вдячність міського голови привиду безрукого ката.

— Дарую, друже! — гукнув у просторінь, лякаючи туристів, що саме слухали досвідченого екскурсовода, котрий дурив їх наївні вуха по повній програмі.

— Підземеллями ратуші, — шепотів сенсацію дядько із закрученими догори вусами, — ще й досі блукає привид безрукого ката... Який ще за життя наказав обрубати йому руки, бо на них було багато крові...

— Дзуськи! Він уже в небі!.. — втрутився Лев. — Я знаю!.. — сказав переконано. — А душа Львова тут! Живе у годиннику!.. — ділився він сенсацією. Годинник ствердно бемкнув.

Туристи всміхнулися Безрукому. Начебто повірили. Не так у побрехеньки, як у щирість дивака...

— Божевільний... — пошепки поставив діагноз гід. Він займався такою делікатною справою, посвячував наївних людей у таємниці інших світів, а не розумів, бідолаха, елементарного: божевілля — це коли ти переконаний, що життя, яке бачать твої очі, — справжнє...