Розділ 33

— Вольноро, радий вітати за скромним столом, — і Атаб широким помахом випещеної руки вказав на стіл, що ломився від різноманітних страв, які лоскотали ніс божественними пахощами.

Сохо, якого вельможа назвав Вольноро, незворушно і зверхньо, майже непомітно вклонився господареві і присів із протилежного боку столу, здається, не помічаючи мене. Я відчував, як вкрай напружені жили лихоманило під натягнутою шкірою. Шабля, що торкалася стегна, холодила і пекла одночасно. Я б мав бути обережним: опустити нижче голову, приховати обличчя під широким тюрбаном, але очі, ніби прикипіли, пильно дивилися на Сохо, а бачили малого радика, який падав у темні води Ратоки. Тоді я зрозумів, що не боюся. Ні, це не була фанатична хоробрість. Я відчував, як всередині кипіла кров, а нерви пульсували і час від часу спалахували феєрверками. Холодна ненависть — ні. Скоріше, усвідомлення того, хто переді мною. Почуття, які викликала ця людина, примушували не опускати, а підняти голову і гордо заглянути в очі вбивці.

— Вельмишановний Вольноро! — пафосно вигукнув господар, — хочу познайомити тебе з неперевершеним знахарем, який врятував життя моєму синові. Прошу тебе, як доброго друга, знатну і впливову людину в Сакарії, поклопотати про майбутнє хлопця.

І Атаб підійшов з широкою усмішкою на добродушному обличчі, освітленому сяйвом вогнища. Кожен його крок відбивався в скронях глухим ударом молота, що розривав черговий натягнутий нерв, затуманював погляд. Коли рука господаря опинилась на плечі, я опанував себе. Але всупереч правилам, не вклонився. Здається, це помітили усі, крім Вольноро. Вельможа навіть не глянув, лиш байдуже мовив:

— Не хвилюйся, Атабе, я виконаю прохання і не забуду про хлопця в Сакарії, — і повернувся до розмови із сусідом по столу.

Невимовна злість і страх, які мов змії переплелись і настирно лізли до серця, потроху почали відступати. Вечеря тривала. Гості, які вже встигли добре попоїсти та випити хмільного напою, вели себе гамірно, весело і, здається, й сам Сохо, який більше й не глянув на мене, почувався більш розкуто. Час від часу я зиркав на нього та нічого не міг второпати. Невже за рік я так змінився, що ворог не впізнає? Хотілося в це вірити. Та його близькість ні на мить не давала розслабитись. Скориставшись загальним пожвавленням, я непомітно залишив бенкет. Залишатись тут і далі, випробовуючи долю, було нерозумно. Я брів не розбираючи дороги, оминаючи незнайомих людей, а думки про Вольноро не покидали голову. Чому? Невже він не впізнав?

І раптом, ніби в страшному сні, просто нізвідки переді мною з’явилось спотворене від люті обличчя Сохо.

— От ми і зустрілися, нікчемо, — прошипів він, кинувшись з оголеним кривим довгим ножем.

Шаку був швидким, але я виявився прудкішим, що помітно здивувало нападника і потішило мене. Коли у відповідь я вихопив шаблю, очі Воїна Шаку знову округлились від несподіванки. Так, я не був уже тим беззахисним хлопчаком, якого захищало лише провидіння. Тепер у руках вбивчим холодом блищала зброя. І, скориставшись розгубленістю ворога, я зробив різкий випад через ліве плече, махнув шаблею і опинився позаду спантеличеного супротивника. Помітив, як той схопився за правий бік, з якого сочилася кров. З диким ревом розлючений Сохо розвернувся. Я навіть не помітив, як у його руці замість ножа з’явилась шабля. Випад і наша зброя із дзвінким ляскотом, від якого холонуло у серці, злилася в смертельному двобої. Єдина мить могла вирішити долю поєдинку. Я вигравав швидкістю, але звіряча сила і кремезна статура Вольноро все частіше горою нависала наді мною. Стримувати шалений натиск ставало дедалі важче. Гучна музика і регіт відпочивальників заглушали шум битви. Ніхто не прийде на допомогу…

— Люди добрі, на поміч! Кай-ву вбивають!!!

Побачив я хлопця, який біг до нас, кумедно розмахуючи руками:

— Ґвалт! Ґвалт! Рятуйте! Кай-ву вбивають!

Сохо одразу ж відскочив вбік, шалено зиркнувши у вічі:

— Тобі не жити! — і зі швидкістю баруса розчинився в натовпі.

— Це ми ще побачимо! — захекано випалив навздогін я.

На крики збігались люди, та першим підбіг рятівник.

— Живий? — коротко запитав хлопець, шукаючи очима Сохо, який давно вже зник з поля зору.

— Все гаразд, живий, — все ще відхекуючись, впершись руками в коліна, відповів я. — Дякую за допомогу.

— Схоже, я вчасно з’явився, ще б трохи — і вайли залишилися б без знахаря, — пожартував юнак.