Розділ 33

— На якому зображене сонце.

Уже відверта ворожість зиркала очима непривітних воїнів. Я ніяк не міг зрозуміти, що у цій підозрілій ватазі робить Зуфар.

— Знайшов, коли подорожував? — збрехав і, осмілівши, продовжив: — А чому запитуєш? Амулет має цінність?

— Ні. Просто цікаво, — поспішив відповісти ватажок.

Після цього бородань не проронив ні слова. Я б з залюбки пішов з підозрілої компанії, але залишити Зуфара, не поговоривши, не міг. Провидіння звело нас недаремне.

Я відтягував важливу розмову, бо не знав, що сказати про Зайру. Не хотілось думати, що дівчині судилась страшна доля екіпажу, який потрапив в лапи свистів. До останнього вірив, що Зайра та Ракун-Саро врятувалися. Але якби в це повірив Зуфар.

Чоловіки потроху розходились. Я не міг дочекатись, коли зможу поговорити з названим братом. Але Зуфар провів до лежака, а сам зник, не сказавши ні слова. Я довго чекав на хлопця, але заснув. Знову мучили жахіття, навіть уві сні Сохо не давав спокою. Наснилось, що біжу по підземних лабіринтах над темною крутою прірвою, а ворог наздоганяє, намагаючись дотягнутись руками, які чомусь схожі на потворні клешні, хапає за плечі, і десь далеко чую голос: «Встава-ай! Вста-ва-ай!»

Відкривши очі, я побачив над собою Зуфара.

— Вставай. Ну прокидайся нарешті!

— Що сталося? — спросоння зірвався я.

— Айхо, потрібно тікати!

Німе запитання завмерло в очах. Звідки Зуфар знає моє ім’я?!

— Зараз не час! — наче прочитавши думки, перебив юнак.

Зуфар уже тримав напоготові мою торбу.

— Алакег збирається вбити тебе. Щоб попередити, я випередив його всього на якусь мить.

Повторювати двічі не довелось. Я миттю схопився на ноги. Думати зараз, чому Алакег хоче вбити, і звідки Зуфарові відоме моє ім’я, не було часу. Найбільше хвилювало, що не вдалося поговорити з братом.

— Я виведу тебе, давай за мною! — несподівано запропонував Зуфар.

Надійним спільником виявилась ніч. Люди, стомлені за день довгою дорогою, спали під відкритим небом в розбитих на землі картатих наметах. Кольорові цвіркуни ховалися у високих, спалених сонцем травах, перекрикували притихлий людський гамір, приховуючи наші поспішні кроки. Ми швидко, майже безшумно пересувалися, минаючи поодиноких перехожих, які траплялися все рідше. Ще недавно могутні вогнища догасали, ніби заколисуючи сплячих, намагаючись не турбувати теплим сяйвом. Я часто оглядався, щоб переконатись, що ніхто не переслідує. А Зуфар, не озираючись, швидко прямував вперед, на диво добре орієнтуючись у темноті. Почуття небезпеки притуплювалося. Ми все далі відходили від ватаги Алакега, але товариш не зупинявся. Я все більше мучився цікавістю, звідки Зуфарові відоме моє ім’я?

— Може, нарешті поясниш? — зупинив я товариша.

— Момент невдалий, Айхо, — спокійно відповів Зуфар. — Якщо Алакег наздожене, все це не матиме ніякого значення.