Розділ «Післямова»

Розвиток людства - це в значній мірі мережевий феномен. Інтелект кожного з нас є складовою колективного розуму, що змінює цивілізацію. Суспільство формує нові світові виклики, вимоги, моду і неофіційні правила гри, що визначають соціально-економічну, політичну і соціальну поведінку мільйонів громадян. Зміни, що відбуваються у світі, вимагають нових форм суспільних відносин, нової культури управління, що зможуть відповідати сучасними викликам у всіх сферах суспільного життя. Проте егоїзм, інтелектуальна обмеженість і соціальна безвідповідальність так званої політичної і економічної еліти породжує суспільну глухоту і параліч державних інституцій. Перефразуючи відомого російського письменника В. Астаф'єва, можна стверджувати, що Україну і Росію зможе згубити або безпробудне хамство, або самовпевнене жлобство. Проте небезпека "планової" економіки і загроза жити за вказівкою одних не повинна бути індульгенцією для колективної "ринкової" безвідповідальності інших.

Розмови українських учасників "Forbes" щодо їх "соціальної відповідальності за долю реформ" викликають, м'яко кажучи, здивування у тих, кого ми називаємо "середнім класом". За даними ООН, українська економіка займає четверте місце серед десяти найгірших економік світу, а четверо із п'яти українців живуть за межею бідності. Здається, що нашим шановним олігархам і тим, хто до них тяжіє, демократія потрібна лише як засіб отримання додаткових дивідендів під час кризи, як захист капіталу від перерозподілу, а також його легалізація усіма засобами на "демократичному Заході" (там також потрібні живі кошти і "агенти впливу" для росту власних національних економік).

Таким чином постає загроза переродження традиційних демократичних принципів та інститутів в приватний бізнес-проект для "своїх" (як раніше: "соціалізм для своїх", "капіталізм для своїх" і "демократія для своїх"). Вже сьогодні виникла система обмеженого доступу до ресурсів і власності - "квазідемократія" перехідних суспільств.

Криза вже давно стукалася у двері. Але чому за десять років ні від політиків, ні від експертів не було відповідної реакції? Відповідь проста - така ситуація була вигідна для більшості світових гравців. Вони вирішували тактичні завдання: підтримка тотального контролю над світовим порядком, спираючись на ціни на основні ресурси. У свою чергу український істеблішмент під різним "ідеологічним соусом" експериментував с власною державністю, власними демократичними принципами і власними громадянами. За двадцять років новітньої української державності у нас в країні сформувалася новітня політична еліта, що складається з освічених і проінформованих прагматиків-нігілістів. Залишається питання до громадян України: чи варто скиглити тепер - "бачили очі, що вибирали - хай вам повилазить".

Ми вже чули тезу про те, що кризи немає, мовляв, вона у головах тих, хто про неї говорить. Сьогодні вже ясно, що криза існує незалежно від економічних і політичних прогнозів. Вона - індикатор ефективності суспільної культури управління і спроможності суспільства до модернізації. По-перше, саме визначення слова перекладається довільно, як поворотний пункт, час змін, тобто потреба в змінах. Натомість колапс - це можлива смерть. Але про останній варіант поки що говорити недоцільно, оскільки світовий економічний і політичний істеблішмент активно шукає шляхи ефективного виходу з кризи.

Проте вже тепер стало ясно, що світова економічна і політична система вимагає кардинальних змін в системі управління на усіх рівнях суспільного розвитку. В свій час радянський вчений академік П. Альохін - розробник теорії функціональних систем - казав, що бажань буває багато, але на конкретну дію перетвориться лише один напрямок в конкретний проміжок часу. На думку більшості експертів-економістів, правлячий клас не зміг або не схотів розв'язати ключові проблеми, які породили ланцюгову реакцію.

Перша проблема - це державні і банківські борги (та криза суспільної довіри). Сумніви у платоспроможності урядів призвели до різкого подорожчання кредитів і падіння цін на облігації. Недовіра перекинулась і на банківську систему, яка не змогла бути адекватною вимогам сучасної економіки і стала заручником системних спекуляцій.

Друга проблема - соціальна шокова терапія. Набір заходів, що покликаний вирішити проблему боргів, призупиняє темпи економічного росту. Це породжує ще гіршу ситуацію в державі. Підвищення податків і скорочення державних видатків - не уникнути, але це тільки уповільнить зростання економіки в цілому, а цілі по скороченню бюджетного дефіциту залишиться недосяжними. В час "Ч" рецесія і безробіття спровокують політичну реакцію і виборці "винесуть" реформаторів, що намагалися збалансувати бюджет з верхівки політичного олімпу. Це вже відбувається в тій же Греції, Італії. Українські реалії можуть бути ще "веселіші", враховуючи сучасну соціальну структуру нашого суспільства. Але це тема вже іншої розмови.

Попередники кризи - суспільні й технологічні катастрофи - засвідчили кризу організаційної культури у світі. Незалежно від ідеологічної заангажованості, матеріальної і корпоративної залежності, ми можемо говорити, що традиційна капіталістично-ринкова економіка ХХ сторіччя потребує системної соціальної модернізації, яка б відповідала глобальним і національним вимогам сторіччя ХХІ. Традиційна форма взаємостосунків: держава - громадянин - корпорації вже вичерпала свій ресурс, і є потреба у нових правилах співіснування між основними суб'єктами суспільно-економічних відносини.

Мова йде про новий соціальний баланс між зубожілою більшістю у вигляді середнього класу і суперзаможною меншістю. Мова йде про соціальну відповідальність бізнесу, ефективний розподіл ресурсів з боку професійного державного менеджменту, залучення людей похилого і молодого віку у нову структуру суспільства, пошук нових бізнес-технологій та фінансових ресурсів.

Ця криза засвідчила, що сьогодні у більшості країн немає ресурсу для її подолання. Відсутні нові моделі управління економікою. Йде пошук "крайніх" національних економік і соціальних груп, які "заплатять" за збитки, завдані економічною кризою. Сьогодні йде перерозподіл ресурсів і зміна їх власників, мавпування застарілих соціально-економічних моделей, проте не вирішується головне завдання - стабілізація глобальної економіки.

Можна погодитися з лауреатом Нобелевської премії у галузі економіки за 2001 рік Майклом Спенсом у тому, що людство не готове уникати бумів і падінь. Але тоді ми ставимо питання: чи готове людство усвідомити досвід з повторення економічних рецесій і підйомів, і виробити моделі поведінки за участю основних суб'єктів суспільно-економічного життя? Ось в чому питання.

Якщо дуже коротко, то суть справи полягає у тому, що ХХІ сторіччя вже давно повинно було зіткнутися з циклічною кризою системи управління, адже базова модель управління, яка була традиційною для ліберальної економіки ХХ сторіччя, майже себе вичерпала. Постає потреба нових підходів у вигляді ефективних механізмів соціальної відповідальності серед основних суб'єктів політико-економічного простору і підвищення політичного впливу держави на ситуацію в економіці.

Насамперед мова йде про "державу в дії", де акцент робиться на розумінні складних механізмів публічної політики у ринковій економіці. А це - визначення ключових суспільно значущих проблем, які хвилюють суспільство, і які необхідно вирішити; це визначення дійових осіб публічної політики, які будуть пропонувати стратегію модернізації. Це скорочення бюджетного дефіциту та структурних боргів, одночасно концентруючи ресурси у нових технологіях та бізнес-проектах, спроможних спричинити зростання економіки. Це управління конфліктами та ефективний перерозподіл ресурсів між різними соціальними і корпоративними групами та багато іншого. Проте не варто плутати поняття "ліберальні цінності" і "ліберальну модель економіки", яка потребує кардинальної модернізації в контексті сучасних вимог.

Міф про універсальність ринкових інструментів і штучна монетаризація віртуальної економіки при пасивній ролі держави призвела до системної соціальної кризи. Зниження ролі держави як посередника, прогнозиста і гаранта в економічних процесах призвело до того, що на сьогоднішній день сформувалася хибна монетарна політика, що базувалась на нерозумних банківських ризиках. Пріоритети були орієнтовані не на реальну, а на віртуальну економіку послуг і інформаційних технологій. Крім того, велику роль у розвитку кризи зіграло те, що ми називаємо "безвідповідальність менеджменту", який сформував і розвивав культуру безвідповідального споживача.

Тому навіть прихильники ліберальної моделі економіки бачать необхідність у підвищенні ролі держави в економічних процесах та у реформуванні соціально-економічної системи. Ось чому, на думку окремих американських фахівців, економічні реформи в державі повинні проводити люди, які не представляють корпорації.

Так, бізнес може бути одним із ключових носіїв соціальних змін та інновацій. Проте його діяльність повинна обмежуватись інститутами держави. Як казав Білл Гейтс: кожний бізнесмен хоч на хвилину мріє стати монополістом... Але на заваді цьому повинні стати інститути держави, які мають бути ефективними і соціально відповідальними.

Відповідальність держави полягає у тому, що вона повинна створити умови для економічного зростання. Сьогодні реальна економіка потерпає через апетити віртуальної банківської економіки та неефективної системи державного управління. Розбалансувалися і попит, і пропозиція. Одним є що продати для одних, але ніхто не може купити це через брак коштів, а інші можуть купити, але немає, що їм продати. Створився великий простір глобальної віртуальної економіки, що ганяє спекулятивне "повітря" у вигляді незабезпечених грошей з політичним і спекулятивним присмаком. Виходячи з цих реалій, світ визнає необхідність повернути частину регуляторних функцій державі, але вже не як домінуючому "патерналісту", а як арбітру, що слідкує за виконанням соціальних договорів між владою і громадянином, між громадянським суспільством і корпораціями.

Не будучи ортодоксом і прихильником всіляких "-ізмів", вважаємо, що майбутнє - за прагматичною моделлю публічної політики, спроможної вибирати якісний інструментарій із різних моделей соціального розвитку. Держава, виконуючи функцію арбітра, повинна фахово відстоювати інтереси більшості із залученням меншості.