Розділ «7»

— Дивне крісло, атож! Повернута очима догори голова дракона слугує замість передніх ніжок крісла. Крила дракона — замість задніх. Вигнутий хребет — сидіння, а спинкою є хвіст. Якщо крісло перекинути догори дриґом, то дракон наче хоче злетіти... Крила його підняті... Я читав про одного екстрасенса, що втік від того крісла. Гнав, наче від дідька... Казав, що від нього йде смертельна енергетика... Екстрасенс був переконаний, що саме на цьому кріслі і відбувалися криваві обряди... Отак-то... Тому це крісло ще називають троном Сатани. Людей біля нього бере млосний страх... А вночі, кажуть, з крісла з'являється привид... — розповідав Безрукий.

— Я сидів на ньому... — ледь чутно мовив мер. — Мурашки тоді бігали по спині. А встати я не міг. Не мав сил. Допоміг інвестор. Ухопив за руку, мовив жартома: «Вставай, мере, чого розсівся, як на троні!..» Я його ладен був за це розцілувати... — Змієборець виглядав, як свіжопобілена стіна. — Що тепер?.. — запитав спантеличено.

— До речі, а ви в курсі, що першим приміщенням музею була міська ратуша? — Мер кивнув, мовляв, так. — Отож-бо... Не виключено, що крісло дракона з привидами ратуші добре знайоме... В цьому кріслі мусить бути якась зачіпка... Стовідсотково. Треба мчати в музей. Поки не пізно.

— Як? Проти ночі?

— Проти ночі саме й час. Привиди оживають... Так що... Телефонуйте, домовляйтеся... Тим паче, музей тут, на місці. Лише площу перейти...

— Це божевілля!..

— А що нині не божевілля?.. Де ви бачите нормальність, Юрію Даниловичу?.. Такий час... Просто не всі до божевілля доростають... Шлунок не пускає... Ви погоджуєтеся, що дбати лише про шлунок — це не істинне призначення життя?..

— Так. Але...

— «Але» у цю мить має єдине продовження: але ми мусимо негайно дослідити крісло. І не будьте наївним — не думайте, що в цю гру вплутані тільки ми. Кілька цікавих екземплярів рвуться виконати свою роботу. І далеко не факт, що не поп'ють нашої крові...

Директор історичного музею Пошуковець Степан Васильович переднічного дзвінка мера злякався.

— Слухаю, — мовив насторожено. — Щось сталося?

— Ні. Все нормально. Просто у мене зараз у кабінеті є один схиблений вчений-етнограф, і він хоче подивитися на крісло дракона. Те, що ви мені з друзями показували...

— Знаю. А чи не міг би ваш учений зачекати до ранку? — запитав директор з надією.

— Не може... — відповів мер.

— Юрію Даниловичу, тут така делікатна справа з тим кріслом... Навіть не знаю, як вам це пояснити... Ну так, щоб ви не подумали, що я...

— Якраз усе в «делікатній справі». Нам треба подивитися крісло вночі...

— Добре. Тоді я вас чекатиму на площі... із сторожем...

— Домовились...

Через десять хвилин, коли мер з ученим досьорбали холодну каву, директор історичного музею постукав у кабінет мера.

— Я хотів би зробити ще одну спробу відмовити вас іти до того крісла...