Розділ «47»

— Скульптура Юрія Змієборця, який сидить на леві, цікава... — почала Люба. — Ще такого поєднання я не бачила... Поставили її на масивний дерев'яний стіл, застелений вишитою скатертиною... Як на п'єдестал...

— Де?.. — Враження від скульптури Лева не цікавило — зараз йому було не до мистецтва.

— На подвір'ї. Під сходами. Якраз навпроти входу в собор. Троє чоловіків її охороняють. Цікавих не підпускають. На прохання туристів сфотографуватися відповідають, що потім. Після освячення...

— Де мер?..

— У соборі...

— Молиться?..

— Не знаю, що він там робить... Напевно... — відповіла дівчина. — Я бачила, як він туди заходив. Сама у храмі не була... А що, треба було зайти?..

— Ні... — відповів Лев і поцікавився: — наших «друзів» не видно?..

— Не бачила...

— По ідеї, правильно... Їх тут треба визирати...

Люба виказала здивування, яке помітив би навіть сліпий. «Чому?..» — як плакат, висіло між її чарівними брівками.

— Молодець, — дипломатично втік від відповіді Лев. — Ти перемогла страх, — похвалив Любу. І... завмер.

Бо з-під світлофора, який пильнував вулицю Шептицьких, вискочив Борис, а за ним — найрідніша в світі жінка, яка пхала поперед себе візочка з найріднішою в світі донечкою!..

— Дякую тобі, Господи, — прошепотів Лев. — І будь ласка, зглянься ще трошки... Крапельку...

Безрукий зірвався, як пес з ланцюга, і помчав назустріч своїм безцінним дівчаткам. Люба бігла за ним. Лев приземлився перед візочком, обцілував щасливу Ганнусю, що тягнулася до татка, наче до пряника, пригорнув до себе Марі, поручкався з Борисом, який виглядав, як полководець, що повернувся з перемогою додому... І ще краєм ока Безрукий комусь підморгнув, наївно думаючи, що цього ніхто не побачив...

— Як ви?.. — запитав турботливо.

Марі не відповіла, лише знизала плечима і обпалила чоловіка таким вогнем, що той ледь не спалахнув. Це мало означати: ти, як завжди, нестерпно-незбагненний; коли все закінчиться, заробиш від мене по повній програмі і ще з надлишком; аби на майбутнє знав: перш ніж щось робити — треба думати; і не лише про себе...

Безрукий згодом готовий був витримати все — будь-які жіночі тортури... Тільки щоб зараз не згинув Львів... О Львове, що ж ти за таке дивовижне місто?.. Коли нарешті ти вгамуєшся, перестанеш шукати проблеми на свою божевільну голову?.. І взагалі, Львове, ти хоч знаєш, що ти на грані знищення?.. Га?.. Знаєш?.. Львів мовчав. Він довірився своїм мешканцям, а вони... Жили собі, мов нічого не трапилося, вирішували свої проблеми. Які для кожного — найважливіші... Львів'янам би у своєму світі вижити — де там їм до війни привидів за душу міста... Де їм до божевілля!.. Вони ж — нормальні... Їм і не снилося, що їхня доля вирішується купкою людей, які мали нещастя бути вплутаними у незбагненний світ привидів... Який висмоктував, як ненажерливий вампір, із них кров і водночас дарував щастя... Нонсенс якийсь, безглуздя!.. І свята правда... А взагалі-то — правда є?.. Чи вона для кожного своя, замаскована під суцільну вселенську брехню?!

А правда була... Бо впав з неба на колінця Ганнусі молоденький голуб і дзьобиком своїм цілував щічки малечі!..

— Дякую, Боже! — вигукнув Лев.