Розділ «47»

Лев стенув плечима.

— Звідки я знаю?.. — відповів байдужливо. — Але якщо чесно, — не факт... Тут таке твориться, — глянув на годинника, — що через декілька хвилин ми всі можемо опинитися на чортячій пательні...

— Ч-чому?..

— Тому що закінчується на «у»!.. — відрубав Безрукий. — Помовч!.. Уже недовго... Гаразд?..

Таксист не відповів, бо перетворився на мумію.

День будній, тому люду було малувато. Середа, дорослі на роботі, студенти на парах, діти у школах... Неквапно до церкви йшли бабусі з дідусями, молоденькі матусі з малюками... І ще трохи зневірених — різних вікових категорій, щоб чогось собі випросити в Бога... Не відаючи, що без віри Бог на них навіть не гляне... Бо якщо в душі немає зерна, зародку, що тоді Господь може виростити?.. Бог хоча і всесильний, але найперше — мудрий... Допомагати радий, але жити замість когось не хоче... Йому своїх проблем вистачає...

Саме в мить, коли таксист перетворився на мумію, під'їхало авто мера. За ним, наче хвіст, диркав вантажний мікроавтобус, який довго вовтузився на вузькому тротуарі, сіпаючись то вперед, то назад, виконуючи команди якогось крикливого чоловічка у костюмі. Нарешті водієві мікроавтобуса набридло бути бевзем, він перестав реагувати на чоловічкові «трошки вперед», «трошки назад», посигналив йому, щоб відступив, і за декілька секунд поставив машину задом до воріт. Костюм з краваткою скаженів. Бо мети було досягнуто не завдяки його впливовому втручанню. Скоріше наперекір втручанню...

— Привезли скульптуру... — мовила дівчина.

— Схоже... — Безрукий був сама зосередженість. Думав. Якусь мить заметушився й ухопився за ручку дверей. Але не відчинив. Передумав. Чим дуже засмутив таксиста. — Сходи, Любочко, на «територію», подивися, що там діється... Можеш?..

— Я боюся... — відповіла дівчина. — І не знаю чому... Здається, мною хтось керує...

— А я, дитино, не можу... — Більш переконливого погляду дівчина ще не бачила. — Так що в тебе перевага... Страх треба перемогти, бо будеш виглядати так от... — Лев кивнув на завмерлого таксиста... — Хочеш?..

— Ні...

— Тоді йди... Мене цікавить усе... Кожна дрібничка... Ти знаєш, про що я?..

— Знаю. — Дівчина поправила зачіску, для впевненості набрала повні легені повітря і вийшла.

«Чого боятися йти до церкви?.. — гадав таксист. — Ага!..» — дійшло до нього, і молодик умить спітнів. Пацьорки поту на обличчі таксиста насторожили Лева. Він здогадався, що в голові чоловіка зародився відчай. А відчай — то такий шизофренік, якого в білий день із свічкою не знайдеш у жодній божевільні.

Лев знову глянув на годинник. Стрілка рухалася. А час наче завмер... На мить. Бо його розбурхав таксист.

— У соборі Святого Юра теракт!.. — прокричав він у свою рацію. Більше не встиг. Тіло зм'якло, стало таким, як у котяри, що у блаженстві спить на печі. Через декілька секунд, коли таксист захарчав, Безрукий зняв з його шиї руку.

«Ще ментів бракувало...» — подумав Лев, кинув на переднє сидіння гроші за проїзд і вийшов з машини. Повернувся, докинув ще дві купюри. За моральну шкоду...

Безрукий сховався за товстою старою липою. Спостерігав. Нічого підозрілого. І це найбільше лякало. З головних воріт собору вийшла Люба. Попрямувала до таксі. Лев її гукнув. Дівчина теж шмигнула за липу...

— Що там?.. — запитав Лев.