Розділ «38»

— О Боже! — вигукнула вона і аж відсахнулася від аркуша.

— Що таке?

— Хіба не бачиш? Придивися до грудей...

Лев повернув голову до дружини.

— Не сміши, кохана!.. Хіба там є на що дивитися?.. — І прикусив собі язика. Бо з-за пазухи Стійкої визирала справжня змія!..

— Значить, я не помилявся... — прошепотів збентежено. — Змія є змія. А для чого вона з нею носиться? — запитав Бориса, розуміючи, що саме в цій гадюці нинішній вундеркіндів сюрприз.

— Очевидно, змія має вивести вашу колегу Бориславу Болеславівну на кам'яного лева. Вони обходили з нею вже півміста. Це те, що я встиг засікти.

— Серйозно...

— Ще не все, — продовжував вундеркінд. — Скоріш за все, ця змія в обумовлений час і має викрасти душу Львова.

— Ти натякаєш, що душа Львова може оселитися в зміюці?

— Так. І це буде її ув'язнення, так би мовити. А може, навіть і смерть.

— О Господи!

— І я так кажу. Але, як завжди, є шанс. І його знову вгледіла моя Люба. — Навіть не вірилося, що перевчений сухар Борис може мати такий ніжний голос. Люба аж зашарілася. Марі розпливлася в блаженній усмішці, бо щире наївне кохання цих «дітей» її радувало. Лев перестав сьорбати другу порцію грибної юшки.

— Кажи!.. — підігнав вундеркінда.

— Голуб! — Борис не спускав очей з Лева. — Голуб — наш рятівник. Усе скидається на те... Світло — морок... Голуб — змій... І під куполом музею етнографії був хто?

Ще так довго за святковим столом, де зібралися щирі друзі, ніхто не мовчав. Якийсь таємничий лабіринт роздумів плівся...

— Але як? — розбудив мовчанку Лев.

— Не знаю, — відповів Борис.

— Юріїв день уже на хвості...

— Але не на носі, Леве Львовичу, як Колобок... Так що є час... З хвоста до носа чималий шлях...