Розділ «24»

— Борисе, ти закохався! — вигукнув Лев.

— Тільки прошу, не глузуйте. Бо ще недавно ви були такі самі. Коли упадали за Марі.

— Яке глузування, юначе? Хіба я не розумію?

— Тоді допоможіть мені... Бо я, коли її бачу, втрачаю дієздатність. Ноги стають ватяними, підкошуються. Серце калатає, аж вискакує з грудей. Я... я без поняття, що робити...

— Підійди до неї, скажи «привіт». Ляпни щось, як ти вмієш.

— Не можу...

— Що означає «не можу»? Через силу. Ти ж постійно довбеш мене: діяти! діяти! діяти! То дій.

Борис винувато опустив голову. «Забула корова, як телятком була, — подумав про Лева Львовича. — Яку коротку пам'ять мають ці нещасні люди...»

— А як ви зізналися Марі? — запитав по паузі.

Безрукий розгубився:

— Я їй ні в чому не зізнавався. Вона сама все знала.

— А хто вас звів? — допитувався Борис.

— Привид, слідчий, психіатрична комісія... І доля, слава Богу.

— У мене їх немає, — зробив висновок вундеркінд.

— Знаєш, брате, я в цих сердечних ділах не дуже. Кульгаю по повній програмі. Тут без Марі не обійтися... — підкинув ідею Лев.

— Ви так думаєте?

— Я так знаю. Але перед тим ти мусиш мені це нещасне дівча показати. Я маю пересвідчитися, чи воно варте такого ботанічного опудала, як ти.

— Тоді ходімо на проспект Свободи. Вранці її не було. По ідеї, має бути під вечір...

Це було не дівча, а диво! Викапана Марі! Джинси і футболка сиділи на ній, як боги на троні!.. Струнка, мелодійна, хвиляста! Лише набагато легша і прозоріша... Не обтяжена життєвим досвідом...

Навколо дівчини пританцьовували голуби. Вона їх годувала, усміхалася і щось розказувала. Емоційно, з жестами, наче виступала на сцені перед людьми. Ні, перед людьми так чисто не вийшло б... Перед ангелами...