Розділ 54

— Ще б пак, вони ж тільки зранку поснідали. Певне, вже животи бурчать від голоду, — відповів за нас Майстер.

Весело дзвеніли келихи, лунав безтурботний сміх, іскрились радістю очі друзів. Приємне тепло розливалось по тілу. Досхочу попоївши, ми затіяли жваву бесіду. Смуток як рукою зняло.

— Шановний Майстре Каро, я хотів би стати вашим учнем, — несподівано заявив Зуфар.

Каро гучно розреготався:

— Тобі більше підійде Школа Бойових Мистецтв, Зуфаре!

— Але оскільки ти товариш Айхо, — почав серйозно дід, — а Айхо уже спудей Університету, то і ти зарахований до Природничої Школи.

— Що?? — в один голос вигукнули здивовані я й Зуфар.

— Ти ж пам’ятаєш про лист Есхи? — хитро підморгнув Каро. — Так що готуйтесь, хлопці, до науки!

Зуфар світився від щастя.

Ситі, задоволені, веселі ми перемістились до каміна. Зуфар з характерними сміховинками завів мову про наші походеньки. Розповідав так, що найнебезпечніша пригода видавалась веселою прогулянкою. Я доповнював, але не так дотепно. То ж спочатку більше мовчав. Старші підсміювались, а інколи щиро дивувалися, як нам вдавалося вийти сухими із води. Особливо сподобався випадок на невільничому ринку. Але кожен раз, коли я згадував про лиходія Сохо, обличчя діда хмурніло. Бачив, що Радо сміявся, але крізь силу, ніби вимушено. Та думати про погане не хотілось.

Підбадьорений успіхом Зуфара і особливо молодим вином, почав і я розповідати про поневіряння на Вершині Тиші, як веселу пригоду. Коли завів мову про Есху, дідусь ожив. Очі запалали. Зміст Есчиного листа потрохи ставав зрозумілим присутнім. А вино все більше розв’язувало язик, і я вже нічого не приховував. І незабаром помітив, що вже ніхто не сміється. Усі принишкло слухали: хто з тривогою, хто з недовірою, а хто і з переляком.

Перекошені обличчя слухачів враз отверезили. Веселий хміль зник, і я сам злякався того, що наговорив.

Раптом дід піднявся і суворо сказав:

— Думаю, вечір завершено. Дякую усім, що прийшли. А тепер, будьте ласкаві, залиште з онуком наодинці.

Зуфар розгублено піднявся.

— Ходімо, хлопче. Переночуєш у мене, — сказав Майстер Каро.

Виявляється, ця хатина була не професора, а діда.

Каро потягнув до дверей Зуфара, який постійно обертався, дивлячись на мене тривожними і разом із тим повними захоплення очима.

— До ранку, Айхо! — крикнув друг на прощання. — І пам’ятай, ми тепер з тобою спудеї Університету Природознавства!

Я криво усміхнувся і вперше пошкодував, що залишаюся наодинці із суворим дідом.