Розділ 54

Я з тугою дивився на геліоната. Ніби й не новину почув, та все одно у грудях защеміло. Прощатися не хотілося, хоча й розумів, що це неминуче. Я непомітно глянув на Зуфара і боявся навіть подумати, що і той зараз повідомить схожу звістку.

— І коли ти відпливаєш? — пригнічено спитав я мага.

— Сьогодні.

— Сьогодні?! Як?! — в один голос вигукнули ми з Зуфаром.

— І що, не можеш залишитись хоч на день?

— Не можу, Айхо. Хотілося б, але, на жаль. Першим кораблем і відпливу. Довше затримуватись небезпечно. І так втрачено багато часу. Та я радий, що ти нарешті знайшов того, кого шукав.

— Знайшов… — блаженно протягнув я, усміхаючись. — Так що ж ми стоїмо? Гайда, я познайомлю вас з дідом!

Кімната знизу пустувала. Але на столі стояли три глиняні миски і кухлі. А посеред столу на таці парували свіжоспечені солодкі млинці, які часто готував дід. У глечику біліло молоко.

— Схоже, сніданок для нас. Але спочатку познайомлю із дідом. Бо до цього не дам нормально поснідати.

— Ти перетворюєшся на жорстокого пірата, Айхо! — засміявся Зуфар. — Ну як можна спокійно пройти повз цю апетитну смакоту. Я візьму один.

— І я, — приєднався Ескалар.

— Ну гаразд. Тільки по одному, — здався я і теж схопив у руку ще гарячого запашного млинця.

З ними й вибігли на вулицю. Університетський двір перемінився. Вільний дух ночі змінила дисципліна дня. Віковічні дерева, які вночі здавалися велетенськими, виявилися ще більшими. Крислаті крони з темно-зеленим листям нависали гігантськими шапками над вимощеною бруківкою алеї.

Я озирнувся довкола. Не бачив ні Майстра Каро, ані діда. Непрохана тривога холодною змійкою заворушилась усередині.

— Айхо! — обернувшись, побачив Радо, який махав нам рукою.

Дід сидів на кам’яній лавці, що ховалась у живій арці густо заплетеного куща з дивним продовгуватим жовто-зеленим листям, хоча до осені ще далеко. Кущ нависав капюшоном і захищав від пекучого південного сонця Шанталії. Дідусь смачно затягувався незмінною люлькою, пускаючи голубуваті кільця диму.

— Познайомся, дідусю, це — мої друзі — Зуфар і Ескалар. А це дід Радо.

— Радий вітати вас на шанталійській землі, — доброзичливо усміхнувся дід. — Принц і маг. А ти даремно часу не гаяв, малий. Та чомусь ні той, ні інший не схожі ні на принца, ні на мага.

Зуфар ввічливо вклонився і весело промовив:

— Принц, який за власною волею став мандрівником.