Розділ 40

Отямився від людських криків і зойків. Насилу відкривши очі, у світлі дня я побачив гурт незнайомих людей, що стовбичили наді мною.

— Розійдіться! Розійдіться! — кричав хтось, розштовхуючи юрбу.

Коли з’явився патруль і я побачив бездиханне тіло Кістера, що лежало неподалік, нарешті пригадав усе, що відбувалося минулої ночі. Я оглянувся, та Алакега ніде не було, отже, йому вдалося втекти. Зате лежала його скривавлена шабля. Тільки зараз зрозумів, в якій неприглядній ситуації опинився. Вояка грубо підняв із землі і поволік до відділку. Спочатку я пручався і намагався пояснити, що не винен у смерті пірата, але ніхто не слухав.

Ще вчора я передавав харчі Сахабу, а сьогодні сам опинився в сакарійській тюрмі. З болем уявляв Зуфара, який зараз схвильовано даремно чекає в порту. Я вже почав шкодувати, що увійшов до Сакарії через ці кляті П’яті Ворота.

Важкі двері напівтемної камери зі скрипом повільно відчинилися, заглянув наглядач, а за ним з’явився неприємної, якоїсь хижої зовнішності чоловік.

— Вибирай, — сказав наглядач.

Хижак обвів усіх в’язнів прискіпливим оцінюючим поглядом.

— Оцей, оцей і оцей! — сказав він, вказуючи на людей, яких тут же виводили з камери і надягали на руки кайдани. — І ще оцей! — продовжив хижак, тицьнувши на мене пальцем.

Коли кайдани холодним замком клацнули на руках, я зрозумів, яка чекає доля. Не раз на вулицях Сакарії я зустрічав цих нещасних. А тепер сам опинився серед них. О небеса! Як же далеко від мрії заніс Вітер Перемін!

Нас вели по вже знайомих вулицях, я озирався навколо, все ще сподіваючись раптом побачити Зуфара. Але чуда не сталося. Як худобу, підганяючи батогами, нас пригнали на базар. І вперше за цей час стало моторошно.

— Я привів ще одну партію, — сказав хижак кремезному чоловікові з дурнуватим виразом обличчя. — З тебе сто п’ятдесят агрів — і ми квити.

Я прислухався з наростаючим обуренням. Сто п’ятдесят агрів?! От така ціна чотирьох людських життів?! Якби ж не кайдани на руках, я б добряче всипав нелюдам. Згадав учорашню ніч і вестричів, яких, без сумніву, я накликав на Алакега. Та як це повторити, і гадки не мав.

— Думаю, сьогодні у тебе буде добрий заробіток! — сказав хижак товстуну і розпрощався.

Нас вишикували у шеренгу. Хто пручався і протестував, отримував порцію палиць по ребрах, серед «щасливчиків» опинився і я. Десь після восьмого удару палицею протестувати хотілося все менше, а вгризтися в горлянку здорованю все більше. Та власна безпорадність і приниження вбивали.

Несподівано світ завмер. У натовпі покупців і рабів я побачив Мію. Неймовірно! Я згадав про викупну мітку, яку віддав дівчині і зрадів, будучи впевненим, що Мія уже не рабиня, а вільна міщанка. Але що вона робить на базарі работорговців? Коли дівчина майже порівнялася зі мною, я побачив, що вона не сама, а йде поруч з багатою пані, яка зверхньо кидала погляди на всіх, а на рабів дивилась, як на звичайнісінький товар. У мене похолола кров. Чому Мія ще не вільна? Невже вона не віддала свою викупну мітку? Ніхто б не насмілився проігнорувати цей викуп. То чому ж Мія ще досі поруч із господинею?

Пані обирала раба. Коли дівчина випадково зупинилася поруч зі мною, я побачив, як округлились від здивування її темні очі. Здалось, що багряна шкіра Мії навіть трохи зблідла.

— Скільки ти хочеш за цього раба? — запитала пані здорованя, тицьнувши пальцем на юнака, який стояв поруч.

— П’ятдесят агрів, — відповів работорговець.

— О, це надто дорого за такого кволого раба.

— То обирайте сильніших, пані, але вони коштують шістдесят, — крізь щербаті зуби усміхався товстун.