Розділ 37

— Зачекай бубніти! — як завжди з невимушеною усмішкою відповів юнак. — Я знайшов для нас безцінну річ.

— Ти вважаєш, що глек з водою допоможе?

Зуфар тільки розсміявся, що сердило ще дужче.

— Ця річ, Айхо, називається курбату, — сказав юнак, витягнувши з кишені чорно-коричневу неправильної форми крихітну кульку. — Бачу, тобі незнайома ця штукенція, — ніби читаючи думки, товариш продовжував: — Це смола дерева атура, яке росте у Захрейні. Просто пощастило знайти курбату на сакарійському базарі. Хоча, схоже, тут є все! Так от, смолу використовують у корабельній справі, а ми з товаришами, коли остогидне слухати старого зануду-вчителя, запалювали маленьку кульку, і через густий в’їдливий дим нас поспішно виводили з класу. Звичайно, перепадало, але нудний урок передчасно закінчувався.

Я з наростаючою цікавістю слухав, уже здогадуючись, до чого Зуфар веде.

— Гадаєш, можна і тут влаштувати щось подібне?

— Думаю, це єдине, що може спрацювати, хоча потрібно діяти швидко і обережно. Курбату димить сильно, але недовго. Нехай з нами буде удача!

Обговоривши усі деталі та розподіливши ролі, не зволікаючи, ми почали…

Зуфар обережно, не поспішаючи, наближався до вікна, де, за словами Мії, мав бути її брат Сахаб. Майже порівнявшись з вікном, юнак нахилився ніби для того, щоб поправити взуття, і непомітно покотив вже запалену кульку. Як Зуфар і казав, кулька почала диміти, коли він відійшов від неї на кроків двадцять. А коли дим різко підійнявся вгору і заклубочився темно-коричневими завитками, я щосили закричав: «Пожежа!» І миттю кинувся туди з глечиком води. Вдихнувши в’їдливе густе повітря, я на мить втратив орієнтир, та швидко оговтався і нарешті знайшов потрібне вікно. Діяти потрібно було не зволікаючи, патруль теж біг до місця «пожежі».

— Потрібен Сахаб, — крикнув я в заґратоване віконце.

За мить крізь металеві грати зиркнули палаючі очі. Від несподіванки я ледве не випустив глек з водою.

— Я, Сахаб, — відповіли переляканим юнацьким голосом.

— Це тобі від сестри, — трохи розгублено мовив я і швидко запхав крізь грати невеликий клунок.

У сірій густій пелені диму вже чорніли силуети вартових. З усього маху я линув воду з глечика просто на голови вояк та знову несамовито зарепетував: «Пожежа!!!» і розчинився у збуреному натовпі, який з гучним лементом та повними відрами води біг гасити пожежу.

Коли я нарешті дістався домовленого з братом безпечного місця і перевів подих, то зрозумів: Зуфара ніде немає.