Розділ 30

— Якщо є хоч найменший шанс вибратися звідси, я скористаюся ним. І ніякі андери не стануть на заваді!

— Сподіваюсь, хлопче, твого запалу вистачить надовго, — сумніваючись, сказав харон. — Та все ж тобі потрібні харчі і факел. Скоро сяйво кам’яних вогнів зміниться на суцільний морок підземель андерів.

— Факел можна змайструвати із твоїх скарбів, а от з їжею складніше, хоча на декілька днів вистачить того, що залишилось від паляниць.

— Декілька днів тебе не врятує. Ти можеш на довше застрягнути в підземеллі, а там їжі вже не знайдеш.

Я вирішив, що краще залишитись на деякий час у харона. Він присуне водоростей, які я підсушу і спечу паляниці. А за цей час змайструю й факел.

Час тягнувся довго, дні під землею здавались безкінечними. Хвилювання від довгоочікуваної мандрівки з Вершини Тиші не давало зосередитись.

Вже можна було вирушати, але я ловив себе на думці, що не поспішаю в дорогу. Не розумів, що зі мною відбувається. Коли нарешті опинився за крок від мрії вибратися звідси, щось наче не пускало, підбурювало залишити все як є, знаходило безліч переваг Вершини Тиші і море недоліків та небезпек невідомої подорожі по підземному лабіринту. Я почав сумніватися.

Сумніви — наші друзі чи наші вороги? Інколи вони рятують нас від необдуманих вчинків, а інколи назавжди віддаляють від заповітної мрії. Саме це зі мною трапилось. І одного разу, певне, не витерпівши вагань, харон сказав:

— Хлопче, — так і не почавши називати по імені, — те, що ти боїшся, — цілком нормально. Немає абсолютно безстрашних істот. Але якщо ти просто боїшся щось змінити, щоб отримати те, чого прагнеш, — це вже погано. Не чекай, щоб тебе постійно підштовхували або примушували до дій. Роби крок першим! Якщо не хочеш перетворитись на маріонетку в руках долі — випереджай її на крок! Дій! І стань її володарем!

Все вже було готове до подорожі. Хліб спечений, факел змайстрований, кресала лежали в торбі, шабля Есхи наточена і хоч зараз готова до бою. Та чи був готовий я?

— Я вирушаю, хароне!

Зібравши усе спорядження, присів на одну із скринь, що валялись в печері, і востаннє глянув на потвору. Тільки зараз просто над головою чудовиська серед яскравого сяйва і мерехтіння камінців-ліхтариків я побачив червоно-багряний камінь дивовижної краси і вигадливої форми. Я не міг відірвати погляду від дивної огранки, що робила його схожим на широко розплющене око, яке дивилося просто на мене. Що це? Невже страх вигадує нові способи, щоб затримати?

— Тобі теж подобається цей камінь? — з гордістю досвідченого колекціонера спитало чудовисько. — До речі, його викинула стара, що жила на Вершині Тиші. Шкода, що я так і не зжер її. Божевільна спромоглася відрубати щупальце, яке, на щастя, відросло.

«Есха? — здивувався я — Цей камінь викинула Есха? То ось що шукають жерці? Неймовірно, якщо бабця хотіла сховати камінь, то кращої схованки, ніж дно Ока Дракона, годі й шукати. Але схоже на те, що Есха не переховувала камінь, а поховала його в мертвих водах темного озера. Вона ж не знала, що харон підбере його. Чи все-таки знала? Чому ж бабця зробила саме так? Зрозуміло одне: вона точно не хотіла, щоб камінь потрапив до рук жерців. А судячи з того, що я чув, вони і не підозрюють, де він. Отже, це справді надійна схованка».

Харон дивився трьома пронизливими очима і ніби відстежував думки.

— Тобі щось відомо про цей камінець, хлопче? — якось підозріло запитало чудовисько.

— Я знаю лише, що його шукають жерці, а та божевільна, як ти висловився, — моя бабця, і є підозра, що її зникнення якось із цим пов’язане. Ти щось знаєш, хароне?

— Думаю, тобі вже час іти, — скоса зиркнувши, сказала потвора.

— Я не заберу камінь, хароне. Просто хочу дізнатися, чому зникла бабця.

— Нічого не знаю про божевільну стару, — кваплячись відповів харон. — Якщо хочеш вибратись звідси, раджу вирушати просто зараз.